Великі сподівання

- Ні, я не відчуваю. А як це сталося? І кого вона вбила?

- Та, можливо, того, що вона зробила, й не можна назвати цим страшним словом,- сказав Герберт,- але судили її за це, і оборонцем у неї був містер Джеггерс, і от саме тоді, коли він дуже вдало провів її оборону, про нього й довідався Провіс. Жертвою була інша жінка, набагато сильніша за цю, і між ними дійшло до бійки... в якійсь клуні. Не ясно,- хто розпочав її, хто там чесно бився, хто ні, але чим вона скінчилася - річ безперечна, бо жертву знайдено задушеною.

- І цю жінку визнали винною?

- Ні, її виправдали. ...Бідний Генделю, я тобі знову зробив боляче?

- Анітрохи, ти так обережно, що обережніш і не можна. Ну, і що ж далі?

- У цієї виправданої жінки була від Провіса мала [400] дитина, яку Провіс палко любив. Звечора, перед тим, як сталася та трагедія, молода жінка на хвилину прийшла до Провіса й поклялася, що вб'є дитину (дитина була у неї) і він більш ніколи її не побачить, а потім зникла. ...Нарешті цю важчу руку ми впорали, лишається ще права рука, це вже значно легше. Мені вистачить і світла від вогню в каміні, у мене тоді певніші рухи, коли я не так виразно бачу твої опіки. ...А чи не здається тобі, що в тебе гарячка, любий? Щось ти надто часто дихаєш.

- Може, й справді, Герберте. І та жінка зробила те, чим погрожувала?

- Оце і є найтяжче, що було у Провіса в житті. Так, вона це зробила.

- Тобто він каже, що вона зробила.

- Та звісно, що він, любий мій,- здивовано відказав Герберт, знов нахиляючись уперед, щоб пильніше до мене приглянутись.- Це все я розповідаю s його слів. Більш ні від кого я цього й не чув.

- Так, звичайно.

- Ну, а як він ставився до матері своєї дитини - добре чи погано,- мовив далі Герберт,- то про це Провіс нічого не сказав. У всякому разі, вона років чотири-п'ять ділила з ним знегоди його бурлацького життя, про яке він нам тут розповідав, і він, здається, шкодував її й хотів уберегти від найгіршого. Тим-то, боячись, щоб його не стали допитувати про загиблу дитину, що призвело б до смертного вироку їй, він приховався (хоч і як переживав за дитиною), «ушився,- як він сам каже,- подалі від людських очей» і від судовиків, і на процесі про нього тільки побіжно згадувалось, як про такого собі Абеля на ймення, що через нього спалахнули ті ревнощі. А після виправдання вона зникла, і ось так він втратив і дитину, і матір дитини.

- Мене цікавить...

- Хвилиночку, любий, я вже кінчаю. Цей його злий дух, Компесон, негідник з негідників, знаючи про те, що він приховався від слідства і чому він так зробив, згодом, звісно, скористався цим і шантажував його доти, доки перетворив на слухняне своє знаряддя. Вчора мені стало ясно, що саме за це Провіс найбільше його й ненавидить.

- Мене от цікавить,- сказав я,- і це дуже важливо, Герберте, чи він сказав, коли саме оте сталося?

- Дуже важливо? Стривай-но, зараз я пригадаю. Він [401] сказав ось як: «Років двадцять тому, десь невдовзі після того, як я злигався з Компесоном». Скільки тобі було років, коли ти наткнувся на нього на вашому цвинтарі?

- Років сім.

- Ага. А оте сталося на три-чотири роки раніше, каже він, і ти йому нагадав його трагічно загиблу донечку, яка була приблизно твого віку.

Помовчавши хвилинку, я хапливо сказав:

- Слухай, Герберте, тобі при якому світлі краще мене видно - від вікна чи від каміна?