Великі сподівання

Піп?

Але я не міг погодитись, щоб від мене отак просто відкараскались, і гаряче, мало не обурено, став його умовляти, щоб він був щирішим і відвертішим зі мною. Я нагадав йому, якими необгрунтованими надіями я дурив себе, і як довго це тривало, і як зрештою я все зрозумів, і натякнув на ту небезпеку, що гнітить мою душу. Я сказав, що,розкрившись перед ним, я можу сподіватись, що й він певною мірою розкриється переді мною. Я заявив, що не ганю його й ні в чому не підозрюю, що я довіряю йому й хочу від нього тільки одного: підтвердження істини. А якщо він спитає, навіщо це мені знати, яке я маю на це право, я відповім, хоч для [405] нього нічого й не важать такі жалюгідні мрії: я кохав Естеллу так міцно й так довго, що нехай я втратив її і став навіки самотній, для мене все одно нічого нема дорожчого на світі за все те, що стосується Естелли. А побачивши, що містер Джеггерс стоїть непорушно й мовчки, глухий до моїх звертань, я обернувся до Вемміка й сказав:

- Вемміку, я знаю, що у вас добра душа. Я бачив вашу затишну домівку, й вашого старого батька, й ваші невинні розваги, які роблять таким принадним ваше дозвілля. Благаю вас, закиньте за мене слово містерові Джег-герсу, переконайте його, що, враховуючи все, що сталося, він повинен бути відвертіший зі мною!

Зроду ще я не бачив, щоб двоє чоловік так дивно втупились один в одного, як містер Джеггерс і Веммік після цієї моєї тиради. Спершу в мене промайнуло побоювання, що Веммік цю ж мить вилетить з роботи, але воно розвіялось, коли я побачив, що заціпенілість на обличчі містера Джеггерса змінилася слабеньким усміхом і Веммік посміливішав.

- Що я чую? - озвався містер Джеггерс.- Ви і старий батько, ви й невинні розваги?

- Ай що? - відказав Веммік.- Поки я не заявляюся з ними сюди, кого це обходить?

- Піпе,- сказав містер Джеггерс, кладучи руку мені на плече й неприховано всміхаючись,- цей чоловік, здається, найхитріший облудник на весь Лондон.

- Е ні,- зауважив Веммік, сміливішаючи ще більше.- Я гадаю, що й ви незгірший.

І знов вони обмінялись тими самими дивними поглядами, наче підозрювали один одного в ошуканстві.

- Ви - і затишна домівка! - сказав містер Джеггерс.

- Оскільки вона не заважає службі,- відказав Веммік,- то хай собі й буде. Я от дивлюся на вас, сер, і думаю, а чи ви й самі не збираєтесь завести собі затишну домівку на той час, коли вам набридне уся ця робота?

Містер Джеггерс разів два-три кивнув головою і навіть - що найдивніше! - зітхнув.

- Піпе,- сказав він,- про «жалюгідні мрії» ми не говоритимемо: ви на них більше знаєтесь, і вони у вас свіжіші в голові. А тепер щодо цієї іншої справи. Я от розповім вам одну уявну історію. Тільки завважте: я говорю цілком умоглядно.

Він помовчав, давши мені змогу запевнити його, що я повністю усвідомлюю всю умоглядність його історії. [406]

- Отож, Піпе,- почав містер Джеггерс,- уявіть собі таку історію. Уявіть, що жінка за таких обставин, які ви змалювали, приховала дитину, але змушена була заявити про це своєму законному адвокатові, коли той пояснив їй, що для того,, щоб краще обороняти її, він повинен знати, що насправді сталося з дитиною. Уявіть собі також, що в цей самий час йому було доручено знайти для однієї ексцентричної багатої леді дитину, яку та хотіла взяти й виховати, як свою рідну.

- Я слухаю, сер.

- Уявіть собі далі, що він жив у середовищі, де панує зло, і про дітей знав тільки те, що їх плодять у великому числі для неминучої погибелі. Уявіть собі, що він часто бачив, як за кримінальні злочини найсерйознішим чином судять таких маленьких дітей, яких доводиться тримати на руках, бо інакше присяжні їх і не побачать; уявіть собі, що він знав безліч випадків, коли дітей ув'язнювали, шмагали батогами, засилали на каторгу, занедбували й робили вигнанцями із суспільства, всіляко допомагали їм ставати смертниками, а коли вони виростали, віддавали на смертну страту. Уявіть собі, що майже на всіх дітей, яких випадало йому день у день бачити у своїй практиці, він мав підстави дивитись, як на мальків, що, дорісши до розмірів риби, неминуче потраплять йому в невід - щоб їх переслідували, обороняли, зрікалися, полишали сиротами, щоб з них знущалися.

- Я слухаю, сер.

- Уявіть собі, Піпе, що серед цієї сили-силенної дітлашні трапилось одне гарненьке дитя, яке можна було врятувати,- батько начебто вважав це дитя неживим і сам не наважувався ні на які розшуки, що ж до матері, то вона була повністю в руках свого адвоката, який сказав їй приблизно таке: «Я знаю, що ви вчинили і як. Ви пішли туди-то, ось так ви напали, ось так захищалися, а потім, щоб одвести від себе підозри, ви подалися туди-то й зробили те-то. Я простежив за всіма вашими діями і розказую вам, як усе це було. Розлучіться з дитиною; якщо виникне потреба приставити дитину на суд, щоб з вас зняли обвинувачення, це буде зроблено. Віддайте дитину мені, і я докладу всіх зусиль, щоб вас визволити. Якщо вас буде врятовано, вашу дитину теж; якщо ви загинете, то хоч вашу дитину буде врятовано». Уявіть собі, що жінка на таке погодилась і що її виправдали. [407]

- Я чудово вас розумію.