Великі сподівання

- І я можу допомогти тобі, Піпе, тільки тим, що допомагаю твоєму другові? Вважай, що це вже зроблено, але хіба для тебе самого я нічого не можу зробити?

- Ні, нічого. Дякую вам, що ви це спитали. І ще більше дякую за тон, яким ви спитали. Але ні, нічого.

Незабаром вона підвелася й розглянулась по порожній кімнаті, шукаючи, чим і на чому написати. Що нічого такого не знайшлося, вона дістала з кишені жовті таблички слонової кості, оправлені потьмянілим золотом, [391] і написала на них кілька слів олівцем у потьмянілій золотій оправі, що висів у неї на шиї.

- Ти й тепер у добрих стосунках з містером Джег-герсом?

- Так. Оце щойно вчора я у нього обідав.

- Ось доручення, на основі його він сплатить тобі гроші, які ти маєш використати в інтересах свого друга. Я тут не тримаю грошей, але якщо ти волієш, щоб містер Джеггерс не знав про цю операцію, я сама перекажу їх тобі.

- Дякую вам, міс Гевішем. Мені буде цілком зручно отримати гроші у нього в конторі.

Вона прочитала написане; все там було сказано ясно й чітко, так, щоб не виникло й найменшої підозри в тому, що я можу вжити ці гроші з корисливими цілями. Я взяв таблички з її тремтливих рук, і вони затремтіли ще більше, коли вона зняла з шиї ланцюжок із олівцем і теж віддала мені. За весь цей час вона не глянула на мене й разу.

- На першій табличці стоїть моє ім'я. Якщо ти коли-небудь зможеш написати під цим ім'ям: «Я її прощаю», хоч би й тоді, коли мої кістки вже стануть тліном,- зроби це, будь ласка.

- Ох, міс Гевішем, я й зараз це можу зробити,- відказав я.- Скільки тих прикрих помилок у житті! Я ж і сам був сліпим і невдячним, і потребую прощення та доброї поради, і мені зовсім не випадає мати гнів на вас.

Тільки тепер вона перевела на мене погляд і, на мій подив,- ба навіть жах - упала навколішки біля моїх ніг і простягла до мене складені руки чи не так само, напевне, як і тоді, коли її бідне серце було ще молоде, й незра-нене, й чисте, і вона, стоячи обік матері, простягала їх до неба.

Приголомшливо було бачити, як вона, сива й знеможена, уклякла біля моїх ніг. Я благав її підвестися, підхопив під пахви, щоб допомогти їй встати, але вона тільки стискала мою руку, припадала до неї й плакала. Ніколи я ще не бачив, щоб вона зронила бодай сльозинку, і тепер мовчки схилився над нею, сподіваючись, що цей струс дасть їй полегкість. Вона вже й не стояла на колінах, а простерлася долі.

- О! - вигукнула вона, пойнята розпачем.- Що я наробила! Що я наробила!

- Коли ви, міс Гевішем, маєте на увазі, якої завдали [392] мені шкоди, то я вам відповім. Шкода зовсім невелика. Я б однаково її покохав... А вона вже одружена?

- Так.

Але зайве було запитувати: нова занехаяність, що з'явилась у цьому й без того занехаяному домі, сама про це свідчила.

- Що я наробила! - Вона заламувала руки, шарпала своє сиве волосся і знов і знов вигукувала: - Що я наробила! Що я наробила!

Я не знав, як їй відповісти, чим її втішити. Я чудово розумів, наскільки тяжко вона завинила, коли, піддавшись почуттю лютої помсти, смертельної образи, зраненої гордості, скалічила вразливу дитячу душу. Але так само я розумів і те, що, відгородившись від денного світла, вона відгородилась від незмірно більшого; що, прирікши себе на затвірництво, вона зреклася тим самим тисячі природних цілющих впливів; що, заглибившись у самотні думи, вона надвередилась розумом, як то завжди бувало, і буде, і не може не бути з кожним, хто чинить насупроти усталеного ладу творця. І чи ж міг я не співчувати їй, коли бачив, як вона сама себе скарала, перетворившись на каліку, ставши зовсім безпорадною на цій землі, де їй суджено було жити, віддавшись до решти марнославній скорботі, як інші віддаються марнославній покуті, смиренню, самозневазі чи яким там ще проявам страхітливого марнославства, що прокляттям тяжіють над людьми?

- Поки ти не заговорив з нею того дня, поки я не побачила в тобі, як у дзеркалі, те, що сама колись парежила, я не усвідомлювала, що наробила. Що я наробила! Що я наробила!

І так знову й знову - двадцять, п'ятдесят разів - «Що я наробила!»