Великі сподівання

Спершу, коли я непорушно лежав на канапі, мені було страшенно важко, та навіть і неможливо відігнати від себе омахи полум'я, хапливе потріскування вогню, їдучий запах горілого. Тільки я задрімаю на хвилину, як тут-таки схоплююсь від крику міс Гевішем і бачу, як вона біжить до мене, а над головою в неї стовп вогню. Витерпіти ці хворобливі- марева було куди тяжче, ніж фізичний біль, і Герберт, відчуваючи це, силкувався відвернути мою увагу на щось стороннє.

Про човна ні він, ні я не згадували, але думали про нього обоє. Тим-то ми й уникали цієї теми і погодились між собою - без жодного слова - що треба, щоб мої руки загоїлись якомога швидше, у межах якихось годин, але ні в якому разі не тижнів.

Коли я побачив Герберта, перше моє запитання, звичайно, було - чи все гаразд над річкою. Герберт відповів ствердно, голос його був спокійний і бадьорий, і більше протягом дня ми цього питання не торкалися. Але коли Герберт надвечір перев'язував мені руки - не так при світлі з вікон, як при відблисках з каміна - він мимохідь сам про це заговорив.

- Вчора ввечері, Генделю, я просидів з Провісом добрих дві години.

- А де ж Клара була?

- Бідолашка! - сказав Герберт.- Вона мусила цілий вечір бігати вгору-вниз через Бурка. Тільки вона за двері, він уже й стукає в підлогу. Хоча, я думаю, що він уже довго не протягне. Ці нескінченні ром з перцем та перець з ромом таки пристукнуть і його самого.

- І тоді ви, Герберте, одружитесь?

- А як же інакше я можу подбати про дорогу мою дівчинку? Поклади руку на спинку канапи, любий, я тут сяду й зніму перев'язку так обережненько, що ти й не помітиш. Але я почав про Провіса. Ти знаєш, Генделю, що він змінюється на краще? [399]

- Я ж казав тобі: коли я бачив його останнього разу, він став якимсь лагіднішим.

- Так, ти казав. І це правда. Вчора ввечері він дуже розбалакався і розповів про себе дещо нове. Пам'ятаєш, як він тут згадав про одну жінку, з якою у нього був великий клопіт, і зразу урвав мову?.. Я тобі зробив боляче?

Я здригнувся, та не від його доторку, а від його слів.

- Я про це забув, Генделю, але тепер, коли ти заговорив, я пригадую.

- Так ото він заходився розповідати про цю пору свого життя, страшенно похмуру й тяжку. Переказати тобі? Чи зараз це було б зайве для тебе хвилювання?

- Перекажи неодмінно. Все до слова.

Герберт нахилився вперед і пильно глянув на мене, немов моя відповідь здалась йому надміру поквапною.

- У тебе голова не гаряча? - спитав він, доторкаючись долонею до мого чола.

- Зовсім не гаряча,- відповів я.- Любий Герберте, ти краще розкажи, що почув від Провіса.

- Та здається,- почав Герберт.- ...О, ця пов'язка знялась на диво легко, а зараз накладемо нову, прохолодну... Тобі болить, що ти шарпаєшся, бідний мій? Нічого, це скоро пройде... Здається, що то була молода жінка, ревнива і мстива,- мстива, Генделю, аж до крайнього.

- Що це значить - до крайнього?

- Аж до вбивства. ...Що, занадто холодне на твою рану?