Великі сподівання

- Бідний мій Генделю,- відказав він, схопившись руками за голову,- я такий ошелешений, що не можу й думати.

- Отож і я був у такому стані, Герберте, коли вперше на мене це звалилося. Але однаково щось же треба зробити. У нього купа марнотратницьких ідей - коні, карети, всілякі розкішні вбрання. Його треба якось зупинити.

- Отже, ти вважаєш, що не можеш прийняти...

- Та як же я можу? - вихопилось у мене, коли Герберт не договорив.- Тільки подумай, хто він! Тільки глянь на нього!

Мимохіть ми обоє здригнулися.

- А проте, Герберте, він, як це не жахливо, прихилився до мене, і навіть дуже. І треба ж такого безталання мені на голову!

- Бідний мій Генделю,- повторив Герберт.

- Знову ж таки,- мовив я далі,- нехай я зараз поставлю на всьому хрест і не візьму в нього більш ні пенса,- але ж подумай, скільки я йому вже винен! Та й те, що я ж у боргах, по вуха в боргах - як я виплутаюся з них, коли тепер у мене ніяких сподівань?.. І ніякого ремесла в руках і взагалі я ні до чого не здатний?

- Ну-ну, це вже ти зайве на себе наговорюєш,- заперечив Герберт.

- А до чого я здатний? Хіба в солдати піти! І я б так, може, й зробив, любий Герберте, якби не надія на твою дружню пораду й допомогу. [338]

Звичайно, я в цю мить уже не міг стримати сліз, а Герберт, звичайно, тільки стис мені палко руку, наче нічого й не помітивши.

- В усякому разі, любий Генделю,- сказав він перегодом,- солдати - це не вихід. Коли ти вирішив надалі відмовитись від його заступництва і його багатства, то, мабуть же, ти маєш сяку-таку надію колись розплатитися за те, що від нього дістав. А з солдатських грошей яка там уже надія! Та й це просто нерозумно. Набагато краще тобі піти у контору Кларрікера, хоч ця фірма й невелика. А у мене, знаєш, іде до того, щоб стати компаньйоном.

Бідолаха! Він і гадки не має, чиїм це коштом.

- Але тут є інше питання,- мовив Герберт.- Він неос-вічений і впертий чоловік, що довгі роки плекав у душі одну мрію. Ще й більше: мені здається (може, я й помиляюся), що вдача у нього відчайдушна й запекла.

- Я це знаю,- відказав я.- Ось послухай, що я бачив на власні очі.

І я розповів йому про те, чого не згадував раніше: про його бійку з другим каторжником.

- Тож і подумай тут! - сказав Герберт.- Ризикуючи власним життям, він приїжджає сюди, щоб здійснити свою мрію. І ось коли він так багато натерпівся й діждався нарешті її здійснення, ти вибиваєш землю у нього з-під ніг, знищуєш його мрію, позбавляєш сенсу все його життя. Уявляєш собі, на що його може штовхнути розчарування?

- Я уявляю, Герберте, це у мене не сходить з гадки від того фатального вечора, коли він з'явився. Страшно й подумати, що він може сам з доброї волі віддатися правосуддю.

- А ця небезпека, запевняю тебе, дуже реальна,- сказав Герберт.- Саме в цьому розумінні ти в його руках, поки він в Англії, бо якщо ти від нього відступишся, він з розпуки так і зробить.

Мене до того вжахнула така можливість,- власне, вона мене від самого початку непокоїла, бо ж хто, як не я, був би винуватцем цього самогубства? - що я схопився на ноги й став стривожено ходити взад-вперед по кімнаті. Я ще сказав Гербертові, що навіть якби Провіса зовсім випадково впізнали й заарештували, я все одно б дуже мучився, вважаючи, що то ж через мене. І це я казав цілком щиро, дарма що мені нестерпно тяжко було бачити його на волі поруч із собою, дарма що я радше волів би вік звікувати в кузні, аніж дожити до цього дня.