Великі сподівання

Та хоч би там як, а питання стояло й далі: що ж робити?

- Найголовніше,- сказав Герберт,- це вивезти його [339] з Англії. Тобі доведеться виїхати разом з ним, бо інакше він не погодиться.

- Ну нехай я вивезу його з собою, але як не допустити, щоб він знову вернувся?

- Добрий мій Генделю, хіба ж тобі не ясно, наскільки небезпечніше розкритися перед ним тут, щоб він вчинив щось нерозважливе за два кроки від ньюгейтської тюрми, ніж зробити це десь за кордоном! А чи не можна виманити його звідси, взявши як привід хоча б того другого каторжника або яку-небудь іншу обставину його життя?

- Ото ж бо й є! - сказав я, зупиняючись перед Гербер-том і широко розводячи руки на доказ безнадійності мого становища.- Я ж нічого не знаю про його життя. Я мало не збожеволів, коли сидів тут вечорами з цим зовсім невідомим чоловіком, що заносів усю мою долю й недолю! Мені ж тільки те й відомо, що в дитинстві через цього нещасного волоцюгу я два дні прожив у смертельному страху.

Герберт підвівся, взяв мене під руку, і ми повільно пройшлися по кімнаті, вивчаючи візерунок килима.

- Генделю,- сказав нарешті Герберт, зупиняючись.- Ти рішуче певен, що не можеш надалі користуватись його доброчинством, так?

- Абсолютно. А хіба ти на моєму місці зміг би?

- І ти рішуче певен, що треба повністю припинити з ним усякі стосунки?

- Ти ще питаєш, Герберте!

- І ти охоплений тривогою - бо й не може бути інакше - за його життя, яким він ризикував заради тебе, отже, ти повинен зробити все можливе, щоб утримати його від самогубного кроку. Звідси висновок: перше вивези його з Англії, а тоді вже виплутуйся сам. А коли виплутаєшся - і ради бога, якомога швидше,- ми вдвох поміркуємо, як бути далі.

Якою втіхою було потиснути один одному руки навіть після такої половинчастої ухвали і знову пройтися з кутка в куток по кімнаті!

- Ну, а щодо того, як довідатись його історію,- сказав я,- то на це тільки одна рада: просто спитати у нього. Я так і зроблю, Герберте.

- Атож,- погодився Герберт.- Спитаєш зразу вранці, коли сядемо снідати.- (Бо він, прощаючись із Гербертом, сказав, що неодмінно прийде на сніданок.)

Задовольнившись цим, ми пішли спати. Спав я препогано, снились мені якісь химерні сни, пов'язані з Провісом, а [340] тільки я прокинувся, мене зков охопив .неспокій: що, як його хтось вистежив? Від цієї думки лише сон мене й рятував.

Провіс прийшов у належну пору, дістав свого ножа й сіз за трапезу. В голові у нього роїлося безліч планів, як «його джентльмен покаже своє справжнє джентльменство», і він усе умовляв мене швидше скористатись його портмоне, яке з найпершого дня було віддане до моїх послуг. Мої кімнати і свій номер він вважав тільки тимчасовим пристанищем і радив мені, не барячись, приглянути «чимдоброт-нішу оселю» поблизу Гайд-парку, де б і для нього знайшовся «куток». Коли він скінчив снідати і вже витирав ножа об штанину, я звернувся до нього без усяких передмов:

- Як ви пішли вчора, я розповів своєму другові про вашу бійку на болоті, коли вас застукали солдати й потім ми надійшли. Пам'ятаєте?

- Пам'ятаю, ще б пак!

- Так от ми хотіли б дещо довідатись про цю людину, та й про вас. Якось дивно, що я дуже мало знаю про нього, а про вас особливо - ото й тільки, що я розказав увечері. То, може, ви розповіли б нам трохи хоча б і зараз?

- Що ж,- поміркувавши хвильку, промовив він.- Вас, Піпіз товаришу, зв'язує присяга, ви не забули?