Великі сподівання

- Звичайно, не забув,- відповів Герберт.

- І хоч би про що я говорив,- категорично заявив Провіс,- присяга поширюється на всі мої слова.

- Я цілком це розумію.

- І слухайте-но сюди! Що я вчинив - за те я відробив і заплатив уповні,- додав він так само категорично.

- Нехай і так.

Він дістав свою чорну люльку й збирався вже натоптати її негритянським тютюном, але, глянувши на затиснуту в пальцях пучку тютюну, очевидно, вирішив, що люлька може порушити плин його розповіді. Тоді він висипав тютюн назад у кишеню, люльку встромив у петельку бушлату, поклав руки на коліна і з хвилину мовчки й хмурно дивився на вогонь, після чого обернувся до нас і почав свою мову.

Розділ 42

- Мій хлопче і його товаришу! Я не буду розповідати вам своє життя, як то в піснях співається чи в книжках пишеться. Я вам скажу коротко і ясно, простими людськими [341] словами. В тюрму й з тюрми, в тюрму й з тюрми, в тюрму й з тюрми. Оце воно і є, моє життя. Так воно й збігало до тої пори, коли мене вислано на край світу, це по тому, як Піп мені став у пригоді.

Чого тільки зі мною не робили - одне тільки, що не вішали. Тримали під замком, немов чайника зі щирого срібла. Волочили туди й сюди, викурювали й з одного міста, і з іншого, забивали в колодки, шмагали батогами, проганяли, цькували псами. Де я вродився, я знаю не більше, ніж ви знаєте. Найперше, що я пам'ятаю про себе,- це як я в Ессексі ріпу цупив з голоднечі. Один заброда покинув мене самого, і ще й прихопив жарівницю з собою, і я від холоду аж затерп.

Я знаю, що ім'я моє Абель, а прізвіще - Мегвіч. Відкіля знаю? А відкіль я знав, що от пташки в кущах -та зветься зяблик, а та - горобець, а та - дрізд? Хтось би сказав, що то тільки вигадка, але ж вони виявляються справжніми, ці пташині імена, то, либонь, і моє теж справжнє.

І от скільки моя пам'ять сягає, хто лишень перестріне цього хлопчиська Абеля Мегвіча, голого й голодного, кожен злякається і або жене геть, або тягне в буцигарню. З самого малечку мене так затягали, що я й волі, власне, не бачив.

Отож так і вийшло - я був ще такий малий обшарпанець, що його б тільки пожаліти, побачивши (хоч я й геть-то сам себе не бачив, бо ті хати, куди я носа потикав, не дуже на дзеркала були багаті), а вже мене зачислили до невиправних. «Цей просто невиправний,- тицяли пальцем на мене, коли відвідувачі приходили до тюрми.- З тюрми й не вилазить». Вони на мене витріщаються, а я на них, і беруться тоді декотрі голову мені вимірювати - живота б мені краще виміряли! - а інші підсовують святобливі книжки, яких я не вчитаю, та правлять мені слова, яких я не втну. І все вони страхали мене чортом. Але що в чорта мені було робити? Живота я мусив чимось напхати, чи ні?.. Але це я знов негодяще слово сказав,- я-бо знаю, як належиться поводитись. Мій хлопче і його товаришу, не бійтеся, більше такого не буде.

Я бурлакував, жебракував, крав, іноді підробляв, коли вдавалося - хоч і не часто, бо ви от і самі прикиньте, чи ж вам би хотілося такому мені дати роботу - був і браконьєром, і наймитом, і візником, і кесарем, і вуличним крамарем, і чого тільки не перепробував, що не дуже прибутне, а лишень морочливе,- і отак я й виріс. Читати мене навчив [342] в одній нічліжці солдат-дезертир, що ховався у бурті з картоплею, а писати - мандрівний велетень, що ярмаркував своїми підписами по пенсу за штуку. Тепер уже мене рідше саджали, хоча ключникам клопоту зі мною вистачало.

А десь так років тому двадцять з гаком запізнався я на перегонах у Епсомі з одним чоловіком - коли б мені зараз його спопасти, я б йому ось цею коцюбою розчерепив черепа, як ракову клешню! Звався він Компесон; і це той самий чоловік, мій хлопче, якого я в тебе на очах відмотло-шив у рові,- ти щиру правду розказав своєму товаришеві, коли я вчора пішов.

Він корчив джентльмена, цей Компесон, та він і вправду вчився в багацькому пансіоні й науки проходив. І на язик він був жвавий, і норовом багатир на всю губу. І з обличчя красунчик. Був переддень головних перегонів, коли я побачив його вперше на лузі біля іподрому, в одному балагані, куди й раніше вчащав. Він та інші там ще сиділи за столами, коли я ввійшов, і хазяїн (він знав мене, і сам заповзятий такий був) покликав його й каже: «Цей, гадаю,- (я тобто) - може вам підійти».

Компесон зміряв мене пильно, а я його так само. На ньому костюм шик, годинник з ланцюжком, і перстень, і краватка зі шпилькою.

«Як на ваш вигляд, вам не дуже таланить»,- каже мені Компесон.

«Еге ж, пане, я й ніколи не міг цим похвалитися».

(А мене щойно тоді з Кінгстонської в'язниці випустили, сидів за волоцюзтво. Міг би й за що інше, тільки того разу іншого не було.)

«Але талан - річ мінлива,- каже Компесон.- Може, й ваш незабаром зміниться».