Розділ «Частина друга»

– Пане Міхал, – сказав Заглоба, – добре б, якби пан Вершулл вечерею нас почастував – що за розмова на голодний шлунок! За трапезою все й обговоримо.

– Радий служити, шановні панове, я і сам якраз за стіл зібрався. До речі сказати, командування переходить до пана Володийовського, як старшого за званням, так що я в нього в гостях, а не він у мене.

– Залишайтеся начальствувати, пане Кшиштоф, – відповів Володийовський, – ви роками старший, та й мені, певно, виїхати доведеться.

Незабаром було подано вечерю. Сіли, попоїли. Заглоба, заморивши черв’ячка двома мисками юшки, звернувся до Вершулла із запитанням:

– А чи немає у вас, пане, припущень, куди міг Скшетуський поїхати?

Вершулл відіслав челядників, що прислужували за столом, і після деяких роздумів відповів:

– Припущення є, але Скшетуському дуже важливо, щоб таємницю було збережено, того я при людях і не став нічого говорити. Нам отут, схоже, до весни без діла стояти, от він і скористався слушним моментом і, як мені здається, поїхав на пошуки князівни, що у Богуна в неволі.

– Богуна вже немає на світі, – сказав Заглоба.

– Як це?

Заглоба втретє або вчетверте повідав, як усе сталося, – розповідь цю він повторював із незмінним задоволенням, – Вершулл же, як і пан Лонгинус, слухав і не міг надивуватись, а потім зазначив:

– Тепер усе-таки Скшетуському легше буде.

– Воно-то так, але ж її ще відшукати потрібно. Людей-то хоч він узяв із собою?

– Нікого не взяв, із трьома кіньми та з козачком-русином тільки поїхав.

– І правильно зробив, там без хитрощів не обійдешся. До Кам’янця ще сяк-так можна б дійти з корогвою, але в Ушиці та Могильові вже точно стоять козаки – там зимівники гарні, а в Ямполі головне козацьке гніздов’я – туди або з цілою дивізією йти, або одному.

– А чому ваша милість думає, що він саме в ті краї подався? – запитав Вершулл.

– Тому, що її за Ямполем заховано і йому про це відомо, але там суцільні яри, байраки та непролазні зарості – навіть якщо знати місце, не враз відшукаєш, а не знаючи і поготів! Я в Ягорлику бував, за кіньми і позивати їздив. Разом у нас діло б, певно, пішло краще, а як він там сам один – ох, не знаю, сумнів мене бере; хіба що випадок який-небудь дорогу підкаже, адже розпитувати, і то не можна.

– Так ви хотіли з ним разом їхати?

– Хотіли. Що тепер робити будемо, га, пане Міхал? Поїдемо слідом чи не поїдемо?

– Дозволяю вирішувати вашій милості.

– Гм! Десять днів, як виїхав, – не наздогнати нам його, а головне, він звелів тут себе чекати. І Бог відає, який іще напрямок вибрав. Міг на Проскурів і Бар по старому шляху поїхати, а міг і на Кам’янець-Подільський – не вгадаєш.