Розділ «Частина друга»

– А ви хіба ні?

– Я радий би всією душею, та що з листами буде? Одного я від старости валецького його величності королю везу, другого князеві, а третього князеві ж од Скшетуського із проханням дати йому відпустку.

– Дозвіл на відпустку в нас із вами.

– Ну, а інші ж листи я відвезти мушу…

– Доведеться вам, шановний пане, їхати до Кракова, інакше ніяк не можна. По правді кажучи, такі кулаки, як ваші, в експедиції за князівною вельми знадобилися б, але більше ніякої від вас користі не буде. Там постійно хитрувати доведеться і, скоріше за все, за мужиків себе видавати, вдягнувшись у козацькі свитки, а ви зі своїм зростом тільки даремно очі будете мозолити, всяке зразу запитає: а це що за здоровило? Відкіля такий козак узявся? Та й говорити по-їхньому не вмієте до пуття. Ні, ні! Паняйте собі до Кракова, а ми вже якось упораємося самі.

– І я так гадаю, – сказав Володийовський.

– Видно, так воно найліпше буде, – відповів Підбийп’ятка. – Благослови вас Господь, нехай не покине він вас у своєму милосерді! А чи відомо вам, шановні панове, де сховано князівну Олену?

– Богун сказати не захотів. Нам відомо не більше того, що я підслухав у хліві, куди він мене запроторив, але й це немало.

– Як же ви її відшукаєте?

– Це вже дозвольте мені! – сказав Заглоба. – Із гірших тарапат виплутувався. Поки шо ж у нас клопіт один – пошвидше розшукати Скшетуського.

– Попитайте в Замості. Вейгер мусить знати: вони зв’язок підтримують, і полонеників Скшетуський йому відсилає. Бог вам на поміч!

– І вам теж, – сказав Заглоба. – Будете в князя у Кракові, поклоніться від нас панові Харлампу.

– Це хто такий?

– Литвин один краси невимовної, по котрому всі княгинині придворні дівиці сохнуть.

Пан Лонгин здригнувся.

– Ви жартуєте, правда, пане?

– Ходіть здорові, ваша милість! До чого ж усе-таки паскудне в цій Кінській Волі пиво, – підморгуючи Володийовському, закінчив Заглоба.

Розділ XV

Отже, пан Лонгинус поїхав до Кракова із серцем, пронизаним стрілою, а жорстокий Заглоба з Володийовським – у Замостя, де довше одного дня друзі не затрималися, позаяк комендант, староста валецький, повідомив їм, що давно вже не мав од Скшетуського вістей; за його припущенням, поручик повів підлеглі йому полки до Збаража, щоб очистити край від банд, які там лютували. Це здавалося тим паче правдоподібним, що на Збараж, який був власністю Вишневецьких, у першу чергу мали зазіхнути закляті вороги князя. Тому шлях Володийовського й Заглобу чекав довгий і важкий, але, так чи інакше, в пошуках князівни пройти його належало, а раніше чи пізніше – значення не мало, тож вони вирушили без зволікання. Зупинялися тільки, щоби перепочити чи розбити розбійну ватагу з тих, які там і сям іще вешталися.

Край, по якому вони проїздили, так був спустошений, що часто-густо цілими днями їм жива душа не стрічалася. Містечка лежали в руїнах, спалені села обезлюдніли – жителів перебили або забрали в неволю. Тільки трупи траплялися по дорозі, кістяки будинків, церков, костьолів, напівспалені хати й собаки, що вили на попелищах. Хто не загинув од руки татар або козаків, ховався в лісових хащах і, не сміючи висунути носа, помирав од холоду й голоду, не вірячи, що лихо минуло. Коней Володийовському доводилося годувати корою або обвугленим зерном, викопаним із-під спалених комор. Одначе вперед посувалися швидко, обходячись здебільшого харчами, відібраними у бунтівних ватаг.