Розділ «Частина друга»

Тут загальну увагу привернуло знову тіло отамана, що лежало на землі, його Єльяшенко тим часом перевернув обличчям догори і, плачучи, намагався виявити в ньому ознаки життя. Лице Богуна важко було впізнати під кіркою крові, що витекла з ран на голові й швидко запеклася на холодному вітрі. Сорочка на грудях теж була вся залита кров’ю, одначе життя ще не залишило отамана. Він, видно, був у передсмертній конвульсії: ноги здригалися, та скребли пісок скоцюблені, мов кігті, пальці. Заглоба глянув і тільки рукою махнув.

– Отримав своє! – сказав він. – Із Божим прощається світом.

– Ой! Цей уже не жилець, – промовив, поглянувши на лежаче тіло, один із Селицьких.

– Іще б пак! Надвоє майже розсічений.

– Еге, таких лицарів не часто зустрінеш, – пробурмотів, похитавши головою, Володийовський.

– Не мені розповідай, – обізвався Заглоба.

Тим часом Єльяшенко намірився підняти й віднести нещасного отамана, але марно, тому що немолодий був і миршавий, а Богун – ледве не велетенського зросту. До корчми було декілька верст, а козак міг померти будь-якої хвилини; бачачи це, осавул звернувся до шляхтичів.

– Пане! – вигукнув він, складаючи благально руки. – Заради Спаса і Святої Пречистої поможіте! Не дайте, щоб він тутки щез як собака. Я старий, не здужаю, а люде далеко…

Шляхтичі перезирнулись. Озлоблення проти Богуна в їхніх серцях уже не лишилось.

– А й справді, негоже його тут кидати як собаку, – першим пробурмотів Заглоба. – Коли прийняли виклик, значить, він для нас уже не мужик, а воїн, якому всіляка належить допомога. Хто зі мною його понесе, шановні панове?

– Я, – відповів Володийовський.

– Кладіть на мою бурку, – запропонував Харламп.

За хвилину Богун уже лежав на бурці Харлампа. Заглоба, Володийовський, Кушель і Єльяшенко вхопилися кожен за свій кінець, і хода, що замикалася Селицьким і Харлампом, повільно рушила в напрямку корчми.

– Живучий чорт, іще ворушиться, – пробурмотів Заглоба. – Господи, та сказав би мені хто, що я з ним няньчитися буду й на руках таскати, я б такі слова за глузи сприйняв! Занадто м’яке в мене серце, сам знаю, та себе переробити не можна! Ще й рани йому перев’яжу… Сподіваюся, на цьому світі вже не зустрінемося: нехай хоч на тому добром згадає!

– Думаєш, не оклигає? – запитав Харламп.

– Він? Та я за його життя гроша ламаного не дам. Видно, так було написано на роду, а від долі не втечеш: усміхнулося б йому щастя з Володийовським, од моєї б руки загинув. А втім, я радий, що так воно сталось, – і без того вже мене душогубцем безжалісним прозивають. А що накажете робити, якщо вічно хто-небудь вештається під ногами? Пану Дунчевському довелося відступного заплатити п’ятсот злотих, а руські маєтки, самі знаєте, нині не приносять прибутків.

– Так, там у вас усе підмели зовсім, – сказав Харламп.

– Ух! Важезний наш козак – дух сперло!.. – продовжував Заглоба. – Зовсім підмели – це вірно, та я все ж таки сподіваюся, сейм допомогу надасть, бо хоч зуби клади на полицю… Ох, і важучий, диявол!.. Біжіть, пане Харлампе, до корчмаря та звеліть нам’яти хліба з павутиною. Покійничкові нашому не вельми допоможе, та рану перев’язати – всякого християнський обов’язок, усе ж таки помирати буде легше. Хутчіше, пане!

Харламп поспішив уперед, і, коли отамана нарешті внесли до корчми, Заглоба, не зволікаючи, зі знанням справи і великою вправністю заходився перев’язувати. Він зупинив кров, заліпив рани, після чого, звернувшись до Єльяшенка, мовив:

– А в тобі, старий, тут потреби нема. Скачи хутчіше в Заборів, прохай, аби до його високості допустили, і листа віддай, та розкажи, що бачив, – усе докладно опиши, як було. Збрешеш, я дізнаюся, тому що в їх королівської високості у великому довір’ї, і голову тобі звелю знести. І Хмельницькому кланяйся: він мене знає і любить. Поховаємо ми твого отамана як годиться, а ти роби своє діло, та остерігайся темних кутків – іще приб’ють де-небудь ненароком, не встигнеш і пояснити, хто такий та навіщо їдеш. Бувай здоровий! І поквапся!