Розділ «Частина друга»

– Якщо Хмельницький і справді від Замостя відступить і настане мир, князівна, вважай, наша, – говорив Заглоба.

– Треба поспішати до Скшетуського. Тепер уже ми від нього ні на крок, доки не відшукаємо дівчини.

– Ясно, разом поїдемо. Та зараз до Замостя ніяк не добутися.

– Що ж, зачекаємо, тільки б у майбутньому Господь милості своєї не позбавив.

Заглоба залпом осушив чарку.

– Не позбавить! – сказав він. – Знаєте, що я вам скажу, пане Міхал?

– Що?

– Богуна вбито!

Володийовський глянув на приятеля з подивом:

– Ба, кому ж, як не мені, про це знати?

– Дай вам Бог здоров’я! Ви знаєте, і я знаю. Я дивився, як ви бились, а тепер дивлюся на вас – і все одно безупинно хочеться повторювати це собі знову, тому що коли-не-коли, а подумається: таке тільки уві сні буває! Ух, який камінь із плечей спав! Ну й вузол ви розрубали своєю шаблею! Чорт би вас забрав – просто слів бракує! Боже милостивий! Ні, не можу втриматися! Ідіть сюди, дозвольте себе ще раз обняти! Не повірите, я коли вас уперше побачив, то подумав: «Ото куцак!» А куцак яким виявився – самого Богуна вкоротив, не моргнувши оком! Нема більше Богуна, і сліду не лишилося, прах тільки, убито на смерть його, вічна йому пам’ять, амінь!

І Заглоба кинувся обіймати й цілувати Володийовського, а пан Міхал, розчулившись, уже й Богуна ладен був пожаліти; нарешті, визволившись із обіймів Заглоби, він сказав:

– Кончини ж то ми не діждались, а він живучий – що як оклигає?

– Побійтеся Бога, що ви верзете, пане! – скрикнув Заглоба. – Я хоч завтра поїду до Липкова й препишний похорон улаштую, тільки б помер.

– А який сенс їхати? Пораненого ж ви добивати не будете? Шабля – вона не куля: хто зразу дуба не врізав, той, дивишся, і на ноги стане. Скільки разів так бувало.

– Ні, це ніяк неможливо! Ой, ні, бути такого не може! Я ж йому сам перев’язував рани: бачив, як груди розвернуло. Ви ж його розчинили, наче зайця. Гаразд, досить про це. Наше діло пошвидше зі Скшетуським з’єднатися, допомогти бідоласі, втішити, поки він остаточно від туги не перевівся.

– Або в монастир не пішов; він мені сам говорив про це.

– І не диво. Я б на його місці вчинив так само. До речі, не стрічався мені лицар, доблесніший за нього, але й нещасніший не стрічався. Важкі, ой, важкі послав йому Господь випробування!..

– Облиште, ваша милість, – попрохав ледь захмелілий Володийовський, – а то в мене сльози на очі набігають.

– А в мене? – відповів Заглоба. – Найблагородніша душа, а який воїн… Та й вона! Ви її не знаєте… любу мою дівчинку.