Розділ «Частина друга»

– Що ж ви з ним, Яне, робитимете? – запитав він через деякий час. – Жовніри говорять, на зап’ятки поставите – тим більше що він чоловік видний, – тільки мені вірити не хочеться, що ви таке вчините.

– Звичайно, ні, – відповів Скшетуський. – Великої відваги це воїн, до того ж нещасливий – тим більше я його не принижу холопською роботою.

– Нехай простить йому Господь усі його гріхи, – сказала князівна.

– Амінь! – додав Заглоба. – Він смерть, як матір, благає, щоб прибрала його… І, певно б, її знайшов, якби не спізнився в Збараж.

Усі замовкли, міркуючи про дивну зрадливість долі, та їхали в замисленості, поки вдалині не показалася Грабова, де було влаштовано перший привал. Там уже зібралася частина воїнства, що поверталася зі Зборова, в тому числі пан Вітовський, каштелян сандомирський, який зі своїм полком поспішав назустріч дружині, і пан Пшиємський, і безліч шляхти з ополчення, що цим шляхом поверталася додому. Садиба в Грабовій була спалена вщент, як і решта будівель, але день був чудовий, теплий і тихий, і подорожани, не потребуючи даху над головою, розташувалися в діброві просто неба. Їстівних припасів і напоїв не бракувало, й челядь жваво взялася готувати вечерю. Каштелян сандомирський наказав розбити в діброві десяток наметів для вельмож і слабкої статі: вийшов ніби справжній табір. Лицарі юрбилися перед наметами – всім хотілося подивитися на Скшетуського та князівну Олену. Деякі розмовляли про недавню війну: ті, що поверталися зі Зборова, а під Збаражем не побували, докладно випитували в княжих воїнів про облогу. Галасливо було і весело, до того ж і день Господь подарував прекрасний.

Серед шляхти, звичайно ж, найпомітніший був Заглоба, який у тисячний раз розповідав, як зарубав Бурляя. Редзян теж не сидів осторонь – він командував челяддю, що готувала трапезу. Усе-таки спритний малий улучив зручну хвилину і, відвівши Скшетуського вбік, смиренно поклонився в пояс.

– Мосьпане, – сказав він, – хочу і я попросити про милості.

– Проси, – відповів Скшетуський, – хіба можу я тобі в чому-небудь відмовити, коли всім кращим у житті зобов’язаний твоїм турботам?

– Я відразу подумав, – зізнався слуга, – що ваша милість винагородити мене побажає.

– Говори: чого хочеш?

Пухке лице Редзяна потемніло, а очі запалилися ненавистю і злістю.

– Не хочу я ніякої нагороди, – сказав він, – про одне прошу: щоб ваша милість мені Богуна уступили.

– Богуна? – перепитав здивовано Скшетуський. – Що ж ти з ним робитимеш?

– Я вже, мосьпане, придумаю, щоб і себе не скривдити, і йому з лишком відплатити за те, як він зі мною в Чигирині обійшовся. Ваша милість, звичайно, скарає його на горло – дозвольте ж, спершу я з ним розквитаюсь!

Скшетуський насупився.

– Не буде цього! – сказав він твердо.

– О Господи! Краще б мені загинути, – жалібно скрикнув Редзян. – Невже я для того тільки живий залишився, щоб до кінця своїх днів не позбутися ганьби!

– Проси, чого хочеш, – сказав Скшетуський, – ні в чому не дістанеш відмови, та цьому не бувати! Опам’ятайся, спитай батьківської поради, що є більший гріх: сповнити такий зарік чи від нього відмовитися. Не підсобляй своєю рукою Божій караючій десниці – коли б самому не дісталося. Май совість! Чоловік цей і так у Всевишнього смерті просить, до того ж поранений і позбавлений волі. Ким же ти для нього стати збираєшся? Невже катом? Чи то ж над зв’язаним готовий поглумитися, пораненого доб’єш? Ти хто, татарин чи лиходій козацький? Я, поки живий, цього не допущу. І не згадуй більше.

У голосі лицаря пролунали така сила і твердість, що слуга відразу втратив усяку надію і тільки проговорив, ледве не плачучи:

– При повному здоров’ї він із двома такими, як я, граючись упорається, а хворому, виходить, мститися не годиться – коли ж мені відплатити за свої образи?