Розділ «Частина друга»

– Забудьте про це! – кричав Заглоба. – Мир укладено! Кепський мир, звичайно, та що поробиш. Добре, хоч ми в цьому заклятому Збаражі не сидимо більше. Тепер, шановні панове, поживемо в спокої. Це все нашими стараннями, і моїми теж. Так-так, якби Бурляй живий залишився, не бачити б нам перемир’я. А тепер можна і за весіллячко. Ніс догори, Яне! Тримайтеся, друже! Нізащо не здогадаєтесь, який вам до весілля князь приготував подарунок! При нагоді розповім, а поки що… тисяча чортів! Де ж моя доня? Давайте скоріше сюди мою донечку! Тепер її Богуну не бачити як своїх вух – хіба що вуха поперед голови відріжуть! Де моя донечка дорога?

– Я саме зібрався назустріч дружині каштеляна сандомирського – вже на коня сідав, – сказав Скшетуський. – Їдьмо скоріше, їдьмо, а то я з глузду з’їду.

– За мною, шановні добродії! Їдьмо з ним, чого час гаяти! Хутчіше!

– Пані Вітовська, певно, вже неподалік, – зауважив ксьондз.

– Їдьмо! – підхопив Володийовський.

Скшетуський був уже за дверима і скочив у сідло так легко, немов і не був щойно прикутий до ліжка хворобою. Редзян, воліючи не залишатись із ксьондзом віч-на-віч, рухався за хазяїном невідступно. Володийовський із Заглобою до них приєднались, і ось уже друзі скакали щодуху по топорівському шляху, а за ними і вся юрба шляхтичів і драгуни в червоному – здавалося, вітер підхопив і несе по дорозі червоні пелюстки маку.

– Гайда! – кричав Заглоба, б’ючи п’ятами коня.

Так проскакали вони верст із десять, поки за поворотом шляху не побачили просто перед собою вервечку возів і колясок, оточених півсотнею вбраних по-турецьки виїзних лакеїв; декілька з них, помітивши озброєних вершників, прожогом кинулись їм назустріч – запитувати, хто такі.

– Свої! З королівського війська! – крикнув Заглоба. – А це хто їде?

– Дружина каштеляна сандомирського! – пролунало у відповідь.

Скшетуський від хвилювання так розгубився, що, сам не усвідомлюючи, що робить, сповз із коня на землю і став, похитуючись, на краю дороги. Шапку він зняв, по скронях його рясно струменів піт; так стояв наш лицар на порозі щастя і… тремтів усім тілом. Володийовський теж зіскочив із кульбаки і підтримав ослаблого друга.

Інші, знявши капелюхи, зупинилися біля них на узбіччі; вервечка возів і колясок тим часом наблизилась і, не затримуючись, поїхала далі. Пані Вітовську супроводжувало не менше п’ятнадцяти різних дам, які з подивом дивилися на лицарів, не розуміючи, що означає поява на дорозі озброєного загону.

Нарешті в низці інших показалася карета, що пишністю від усіх відрізнялася; віконця її були відчинені, й лицарі побачили достойний лик сивоволосої дами, а біля неї – чарівне личко князівни Курцевич.

– Донечко! – кидаючись до карети, закричав Заглоба. – Донечко! Скшетуський із нами!.. Донечко!

Із різних боків понеслися крики: «Стій! Стій!» Вчинилося загальне замішання. Тим часом Кушель із Володийовським вели, а вірніше, волокли Скшетуського до карети, він же, зовсім позбавлений сил, здавалося, зараз упаде на землю. Голова його схилилася на груди; не в змозі зробити ні кроку, він опустився біля підніжки карети на коліна.

Але вже в наступну мить сильні й ніжні руки князівни підтримали безсило схилену голову виснаженого лицаря.

Заглоба ж, бачачи здивування пані Вітовської, крикнув:

– Це герой Збаража, Ян Скшетуський! Той, що крізь ворожий стан пробився, рятівник війська, князя, всієї Речі Посполитої! Нехай благословить їх Господь!

– Vivat! Vivant! Хай живуть! – підхопила шляхта.

– Хай живуть! – повторили князівські драгуни, і громова луна прокотилася топорівськими полями.