– Слава тобі Господи! Кращих немає у вашої милості друзів, пане… Тільки ксьондз наказав мовчати…
Редзян прикусив язика і на якийсь час поринув у роздуми. Робота думки виразно відбилася на товстощокому його обличчі. Нарешті він знову заговорив:
– Ваша милість!..
– Чого тобі?
– А що ж станеться з багатством пана Підбийп’ятки? Кажуть, у нього сіл і всілякого добра без ліку… Невже друзям не відписав хоч яку дещицю – рідні ж бо, я чув, у нього немає?
Скшетуський нічого не відповів, і Редзян, зміркувавши, що запитання хазяїнові не до вподоби, перевів розмову на інше:
– Слава Богу, що пан Заглоба і пан Володийовський у доброму здоров’ї; я думав, що вони до татар потрапили… Страх скільки ми разом горя сьорбнули… Та тільки ксьондз говорити не велів… Ех, мосьпане, я вже думав, ніколи більше їх не побачу: нас орда так притисла, що ні туди, ні сюди…
– Постривай: виходить, ти був із паном Володийовським і паном Заглобою? Вони мені нічого не сказали.
– Таж вони й самі не знали, загинув я чи живий залишився…
– Де ж це вас орда наздогнала?
– А за Проскуровом, по дорозі в Збараж. Ми, мосьпане, далеченько, за самим Ямполем побували… Тільки ксьондз Цецишовський розповідати заборонив найсуворіше…
На короткий час настало мовчання.
– Нехай винагородить вас Господь за добрі ваші наміри і старання, – промовив Скшетуський, – навіщо ви туди їздили, тепер мені зрозуміло. Я і сам раніше за вас побував там… Та дарма…
– Ех, мосьпане, коли б не ксьондз оцей… Він мені так сказав: я тепер із їхньою королівською величністю в Збараж їду, а ти – це він мені наказував – доглядай за хазяїном, тільки не говори ні слова, а то ще віддасть Богові душу.
Скшетуський так давно і безповоротно розпрощався з усякою надією, що й ці слова Редзяна найменшої навіть іскорки в його серце не заронили… Якийсь час він лежав нерухомо, та потім відновив розпитування:
– А ти відкіля взявся, відколи при ксьондзі Цецишовському перебуваєш і при війську?
– Мене пані Вітовська, дружина каштеляна сандомирського, із Замостя сюди прислала – сповістити пана каштеляна, що в Топорів до нього прибудуть… Відважна жінка, скажу я вам, пане, неодмінно бажає при війську перебувати, щоб не розлучатися з паном каштеляном… Ну, я і приїхав у Топорів, на день лише за вашу милість раніше. Пані Вітовська, ось-ось тут будуть… Із дня на день чекаємо… Тільки от же ж лихо: чоловік її з королем поїхав!..
– Не зрозумію, як ти в Замості міг опинитись, якщо з паном Володийовським і паном Заглобою за Ямпіль їздив? Чому ж у Збараж не прийшов із ними разом?
– А от чому, пане: коли нас ординці наздоганяти почали, іншого способу не було, крім як їм двом заступити шлях чамбулу, я ж поскакав – і просто в Замостя.
– Щастя, що вони не загинули, – сказав Скшетуський. – Але я про тебе краще думав. Як же совість тобі дозволила їх у біді кинути?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Вогнем і мечем» автора Генрих Сенкевич на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга“ на сторінці 198. Приємного читання.