Розділ «Частина друга»

Дух жовніра підтримувався якоюсь затятою жадобою боротьби, небезпеки, крові. У бій ішли, немов на весілля, з піснею. Всі так уже звикли до шуму і грому, що полки, які вирушали на відпочинок, у самому пеклі під кулями спали непробудним сном. З їжею ставало все гірше, тому що регіментарії до прибуття князя не запасли достатньо провіанту. Дорожнеча стояла жахлива, але ті, у кого були гроші, купуючи горілку або хліб, весело поділялися з товаришами. Ніхто не думав про завтрашній день, усяк розумів: або король підійде на поміч, або всім до єдиного смерть, – і готовий був до того й до іншого, а найбільше до бою. Випадок небувалий в історії: десятки протистояли тисячам із таким завзяттям, із такою запеклістю, що кожен штурм закінчувався для козаків поразкою. До того ж дня не минало без кількох вилазок із табору: обложені громили ворога в його власних окопах. Вечорами, коли Хмельницький, думаючи, що втома мусить звалити навіть найстійкіших, нишком готувався до штурму, до його слуху долинав раптом веселий спів. У найбільшому здивуванні бив він себе тоді по стегнах і всерйоз починав думати, що Ярема, певно, і дійсно чаклун ліпший за тих, які були в козацькому таборі. І шаленів, і знову підіймав людей на бій, і проливав ріки крові: від гетьмана не сховалося, що його зірка перед зіркою страшного князя починає мерхнути.

У козацькому таборі співали про Ярему пісні або потихеньку розповідали таке, від чого в козаків волосся ставало диба. Говорили, начебто в деякі ночі він являється на валові верхи на коні і росте на очах, поки головою не перевищить збаразьких веж, і що очі в нього як два півмісяці світять, а меч у руці подібний тій лиховісній хвостатій зірці, що Господь запалює часом у небі, передвіщаючи людям погибель. Говорили також, що варто йому крикнути, і полеглі в бою лицарі підводяться, дзенькаючи залізом, і стають у стрій із живими поруч. В усіх на вустах був Ярема: про нього співали діди-лірники, розповідали старі запоріжці, і темна чернь, і татари. І в розмовах цих, у цій ненависті, у марновірному страху знаходилося місце дивній якійсь любові, що вселяв степовому людові кривавий його супостат. Так, Хмельницький поряд із ним блід не тільки в очах хана і татар, але й в очах власного народу, і бачив гетьман, що мусить захопити Збараж, інакше чари його розсіються, як сутінки перед світанком, бачив, що мусить розтоптати цього лева – інакше сам загине.

Та лев цей не тільки оборонявся, а щодня сам виповзав із лігвища і все страшніших завдавав ударів. Ніщо не могло його стримати: ні зради, ні хитромудрі виверти, ні прямий натиск. Тим часом чернь і козаки починали ремствувати. І їм тяжко було сидіти в диму та вогні, під градом куль, дихаючи трупним смородом, у дощ і в спеку, перед обличчям смерті. Але не ратних труднощів страшились одважні козаки, не злигоднів, не штурмів, не вогню, крові та смерті – вони страшились Яреми.

Розділ XXVII

Багато простих лицарів здобували безсмертну славу в достопам’ятні дні облоги Збаража, але першим із усіх прославить лютня пана Лонгина Підбийп’ятку, тому що доблесті його настільки великі були, що зрівнятися з ними могла тільки його скромність.

Була ніч, похмура, темна та волога; жовніри, стомлені пильнуванням біля валів, дрімали стоячи, обпершись на шаблю. Уперше за десять днів безперервної стрілянини і штурмів запанували тиша та спокій.

З недалеких, усього на яких-небудь тридцять кроків віддалених козацьких шанців не чутно було прокльонів, вигуків і звичного шуму. Здавалося, ворог у своїх намаганнях узяти супротивника змором сам зрештою зморився. Подекуди лише поблискували слабкі вогники багать, укритих під дерном; в одному місці козак грав на лірі, й тихий солодкий її голос розносився навколо; віддалік у татарському коші іржали коні, а на валах час від часу перегукувалася варта.

Тієї ночі князівські панцирні корогви несли в таборі пішу службу, тому Скшетуський, Підбийп’ятка, невеличкий лицар і Заглоба стояли на валу, перемовляючись тихо, а коли бесіда обривалася, прислухалися до шуму дощу, що наповнював рів. Скшетуський говорив:

– Дивний мені цей спокій. Настільки звичними зробилися крики і гуркіт, що від тиші у вухах дзвенить. Як би підступу in hoc silentio[203] не крилося.

– Відтоді, як нас на половинний раціон посадили, мені все одно! – похмуро пробурчав Заглоба. – Моя відвага трьох умов вимагає: гарної їжі, доброї випивки і спокійного сну. Найкращий ремінь без змащення зсохнеться і тріщинами піде. А якщо до того ж його у воді, мовби коноплі, безперестану мочити? Дощ нас поливає, а козаки мнуть, як же з нас не сипатися костриці? Веселеньке життя: булка вже флорин коштує, а чвертка – всі п’ять. Від смердючої цієї води і собака б ніс відвернув – колодязі доверху трупами забиті, а мені пити хочеться не менше, ніж моїм чоботям: оно, пороззявляли пащі, наче риби.

– Одначе ж чоботи ваші й цією не гребують водичкою, – зауважив Володийовський.

– Помовчали б, пане Міхал. Добре, ви трохи більші синиці: просяне зернятко склюєте й сьорбнете з наперстка – і задоволені. Я ж, слава Творцеві, не такої дрібної статури, мене не курка задньою ногою вигребла з піску, а жінка народила, тому їсти й пити мені належить, як людині, а не як комашці; коли з полудня, крім слини, у роті нічого не було, то й верне від ваших жартів.

І Заглоба засопів сердито, а пан Міхал, ляснувши себе по стегну, мовив:

– Є тут у мене баклажка – з козака нині зірвав, але, оскільки куркою з піску вигребений, думаю, що й горілка від такого незначного черв’яка вашій милості не прийдеться до смаку. – І додав, звертаючись до Скшетуського: – Ваше здоров’я!

– Дайте ковтнути, холодно! – сказав Скшетуський.

– Панові Лонгину залиште.

– Ох, і крутій же ви, пане Міхал, – сказав Заглоба, – але добра душа, цього у вас не віднімеш – останнє раді віддати. Благослови Боже тих курей, що таких витязів із піску вигрібають, – утім, говорять, вони давно перевелися на світі, та й не про вас зовсім я думав.

– Добре вже, не хочеться вас кривдити – ковтніть після пана Лонгина, – сказав невеличкий лицар.

– Ви що, пане, робите?… Залиште мені! – злякано вигукнув Заглоба, дивлячись на литвина, що припав до баклажки. – Куди голову закинули? Щоб вона у вас зовсім відпала! Кишки ваші надто довгі, все одно враз не наповните. Як у трухляву ллється колоду! Щоб вам пусто було.

– Я тільки трішки відсьорбнув, – сказав пан Лонгинус, оддаючи баклажку.