Розділ «Частина друга»

Настав перепочинок; козацькі полки на версту відступили від окопів і зупинилися під прикриттям своїх гармат. Але не минуло й півгодини, як Хмельницький підняв і втретє погнав на штурм своє військо.

І тоді на валу показався верхи на коні сам князь Ярема. Впізнати князя було неважко: прапорець і гетьманський бунчук розвівалися над його головою, а спереду і позаду несли з півсотні смолоскипів, які горіли кривавим полум’ям. Одразу по ньому здійняли стрілянину козацькі гармати, але недотепні гармаші далеко, за Гнізну, посилали ядра, князь же стояв спокійно і дивився на хмару, що наближається…

Козаки сповільнили крок, немов зачаровані цією картиною.

– Ярема! Ярема! – начебто шум вітру, пронеслося по рядах неголосне бурмотіння.

Грізний князь, який стояв на валові серед кривавих вогнів, здавався казковим велетнем – і дрож пройняв утомлені тіла, а руки підвелися, діючи хресне знамення. Він же стояв непорушно.

Та от він махнув золотою булавою – і за мить лиховісна зграя гранат, шумом наповнивши повітря, обрушилася на ворожі шеренги; колона скрутилася, мов смертельно поранений змій, крик жаху полетів із одного кінця лавини до іншого.

– Уперед! Бігцем! – почулися голоси козацьких полковників.

Чорна лавина прожогом понеслася до валів, щоб сховатися від гранат під їхнім захистом, але не встигла подолати й половини шляху, коли князь, як і раніше видний мов на долоні, напівобернувшись до заходу, знову махнув золотою булавою.

За цим знаком з боку ставка, із просвіту між дзеркальною його гладдю і валом, виступила кіннота й як оком змигнути розсипалася по прибережному краю рівнини; при світлі гранат ясно видно було багатолюдні гусарські корогви Скшетуського і Зацвілиховського, драгунів Кушеля і Володийовського і княжих татар під командою Розтворовського. За ними показалися нові полки: козаки і волохи Биховця. Не тільки Хмельницький – останній обозник умить зрозумів, що зухвалий воєначальник вирішив кинути всю кавалерію ворогові у фланги.

Негайно в козацьких лавах сурми програли відбій.

– Грудьми до кінноти! Повертай! – почулися злякані голоси.

Хмельницький тим часом намагався перемінити фронт своїх військ і кіннотою від кінноти прикритись. Але часу на це вже не залишалося. Перш ніж він устиг вирівняти стрій, князівські корогви кинулися навскач і понеслися, як птахи, з криками «бий, убивай!» під шелест прапорців, під залізний скрегіт броні та свист крил. Гусари зі списами напереваги врізалися в стіну ворога, немов ураган, усе на своєму шляху трощачи і мнучи. Ніяка людська сила, ніякий вождь, нічий наказ не могли б утримати на місці полки піхоти, що першими піддалися цьому скаженому натискові. Жахливе сум’яття охопило добірну гетьманську гвардію. Білоцерківці покидали самопали, пищалі, піки, коси, обушки, шаблі і, закриваючи голови руками, помчали, збожеволівши від страху, зі звірячим виттям прямо на татарські загони, що стояли позаду. Але татари зустріли їх градом стріл – тоді вони метнулись убік і тепер бігли вздовж табору під вогнем піхоти і гармат Вурцеля, суцільно встеляючи землю тілами, – рідко де труп на труп не падав.

Тим часом дикий Тугай-бей, підтримуваний Урум-мурзою і Субаґази, люто обрушився на гусарів. Зломити їх він не сподівався, та хоча б ненадовго хотів затримати, щоб за цей час силістрійські та румелійські яничари встигли вишикуватися чотирикутником, а білоцерківці відійти після першого удару. І стрибнув, немов у вир, і сам перед усіх летів не як проводир, а як простий татарин, і рубав, убивав, піддаючи себе небезпеці нарівні з іншими. Криві шаблі ногайців дзенькали по панцирах і латах; усі інші звуки заглушалися диким ревінням воїнів. Зле довелося бусурманам. Страшною своєю вагою на всім скаку обрушилися на них залізні вершники, яким вони у відкритому бою протистояти не звикли, і почали тіснити до яничарів, ліворуч і праворуч трощачи довгими своїми мечами, – і вибивали їх із сідел, сікли, кололи, давили, як отруйних гадів; одначе вони захищалися з такою жорстокістю, що натиск гусарів і справді був припинений. Тугай-бей носився по полю битви немов усепожираючий пломінь, а ногайці рухалися за ним невідступно, як вовки за вовчицею.

Але все сутужніше їм ставало триматись, усе більше падало намертво додолу. Нарешті крики «алла!» за їхньою спиною сповістили, що яничари вишикувалися в бойовому порядку. Але тут до розлютованого Тугай-бея підскакав Скшетуський і кончаром ударив по голові. Однак, видно, не зовсім іще повернулися до лицаря після хвороби сили або міцною виявилася викувана в Дамаску мисюрка, тільки лезо повернулося й удар прийшовся плазом, а кончар розлетівся на шматки. Та очі Тугай-бея тієї ж миті заволоклись імлою, він осадив коня і повалився на руки ногайців, що, підхопивши свого проводиря, з жахаючим криком розсипались як розвіяний раптовим поривом вітру туман. Уся княжа кіннота тепер віч-на-віч зіштовхнулася з румелійськими та силістрійськими яничарами і ватагами потурчених сербів, що, з’єднавшись із яничарами, утворили один гігантський чотирикутник і повільно відступали до табору, повернувшись фронтом до ворога, ощетинившись дулами мушкетів, вістрями довгих списів, дротиків, кончарів і бойових сокир.

Панцирні корогви, драгуни та княжі козаки понеслися на них як вихор; попереду всіх із брязкотом і тупотом летіли гусари Скшетуського. Сам він скакав щодуху в першій шерензі, а поряд із ним на своїй ліфляндській кобилі – пан Лонгинус зі страшним Зірвиглавцем у руці.

Червона вогненна стрічка зметнулася над усіма сторонами чотирикутника, засвистали в кіннотників у вухах кулі, і от уже десь почувся стогін, десь упав кінь, рівна лінія зламалася, та гусари, не зупиняючись, мчать далі; вони вже зовсім близько, вже яничари чують харчання і сиплий подих коней, ряди стуляються ще щільніше, і ліс пік, які стискають жилаві руки, повертається скаженим скакунам назустріч. Кожне вістря, хоч скільки їх є, загрожує лицарям смертельним ударом.

Раптом якийсь гусар-велетень на всім скаку підлітає до однієї зі сторін чотирикутника; звиваються в повітря копита величезного коня, мить – і лицар разом із конем врізається в саму гущу, ламаючи списи, перекидаючи вершників, трощачи, давлячи, розбиваючи в порох.

Як орел падає каменем на зграю білих куріпок і рве їх, що лякливо збилися купкою і тремтять перед хижаком, пазурами і дзьобом, так пан Лонгинус Підбийп’ятка, вломившись у середину ворожого строю, шаленів зі своїм Зірвиглавцем. Ніякому смерчеві не зробити в густому молодняку таких спустошень, які зробив у лавах яничарів цей лицар. Страшний він був: постать виросла до нелюдських розмірів, кобила обернулася вогнедишним драконом, а Зірвиглавець у руці троївся. Кизляр-Бак, гігантського зросту ага, кинувся на нього й упав, надвоє розітнутий. Дарма найдужіші витягують руки, заслоняються списами – всяк одразу падає, наче вбитий громом, він же топче їхні тіла, кидається в саму гущу, і від кожного змаху його меча, як колосся під серпом, падають люди; порожньо робиться навколо, крики жаху чуються звідусіль, стогони, грім ударів, скрегіт заліза об черепи, харчання сатанинської кобили.

– Див! Див! – лунають зусібіч злякані голоси.

У цю хвилину залізна лавина гусарів за знаком Скшетуського ринула в пролом, пробитий литвином; сторони чотирикутника тріснули, як стіни будинку, що завалився, і юрби яничарів кинулися врозтіч.