Розділ «Частина друга»

– Що ти? – запитала вона.

– От що я! – відповів Редзян і вистрілив майже впритул із пістоля – куля влучила поміж грудей відьми: на хвилину всю її заволокло димом.

Горпина позадкувала, розкинувши руки, очі вирячилися, нелюдський крик вирвався з глотки. Похитнувшись, вона гепнулася горілиць.

У ту ж секунду Заглоба полоснув Черемиса шаблею по голові з такою силою, що кістка хряснула під лезом. Потворний карлик, не видавши і стогону, скрутився як черв’як і засмикався в корчах, а пальці його, начебто пазурі здихаючої рисі, то скарлючувалися, то знову розпрямлялися.

Заглоба витер полою жупана паруючу шаблю, а Редзян зіскочив із коня і, схопивши камінь, кинув його на широкі груди Горпини, а потім став нишпорити в себе за пазухою.

Велетенське тіло відьми ще здригалося, вона била ногами землю, судорога страшно спотворила її лице, на ошкірених зубах виступила кривава піна, а з горла виходило глухе хрипіння.

Тим часом Редзян витяг із-за пазухи грудочку освяченої крейди, накреслив на камені хрест і промовив:

– Тепер не встане.

Після чого плигнув у сідло.

– Уперед! – скомандував Володийовський.

Вихром помчали друзі вздовж струмка, що біг посередині яру, минули рідкі дуби, що росли при дорозі, і очам їх відкрилася хата, а за нею високий млин. Мокре колесо блискало, наче багряна зірка, у променях призахідного сонця. Два величезні чорні пси, прив’язані по кутах хати, рвонулися до вершників із лютим гавкотом і виттям. Володийовський їхав першим і першим досяг мети; зіскочивши з коня і підбігши до дверей, він штовхнув їх ногою і, брязкаючи шаблею, ввірвався в сіни.

У сінях по праву руку відчинені двері вели до просторої світлиці, де на підлозі лежала величезна купа трісок, а посередині жевріло вогнище, наповнюючи світлицю димом. Двері ліворуч були зачинені.

«Напевно, вона там!» – подумав Володийовський і кинувся ліворуч.

Штовхнув, двері відчинилися, ступив на поріг і зупинився як укопаний.

У глибині світлиці, обпершись рукою об спинку ліжка, стояла Олена Курцевич, бліда, з волоссям, що розсипалося по плечах; у зляканих її очах, спрямованих на Володийовського, читалося запитання: хто ти? чого тобі треба? – вона ніколи раніше не бачила невеличкого лицаря. Він же остовпів, вражений її красою і виглядом світлиці, прибраної оксамитом і парчею. Нарешті дар мови повернувся до нього, і він проговорив поспішно:

– Не бійтеся, ласкава панно: ми друзі Скшетуського!

Князівна упала на коліна.

– Врятуйте мене! – закричала вона, заламуючи руки.

У цю хвилину на порозі з’явився, весь тремтячи, Заглоба, засапаний, багряний.

– Це ми! Ми з поміччю! – кричав він.