Одягнена була княгиня в плаття з линялої набійки, поверх якого було накинуто кожух; взута ж у ялові чоботи.
Але тут Олена, хоч і непокликана, влетіла до світлиці, дізнавшись од татарина Чехли, хто приїхав. Убігши, засапана й червона, як вишня, вона ніяк не могла віддихатись, і тільки очі її сміялися щастям і радістю. Скшетуський кинувся до неї руки цілувати, а коли княгиня навмисно вийшла, почав цілувати в уста, тому що чоловік він був завзятий. Вона ж не дуже й опиралася, слабіючи від щасливого захоплення.
– А я вашу милість і не чекала, – шепотіла вона, мружачи свої прекрасні очі. – Та не цілуй уже так, негоже воно.
– Чом не цілувати, – мовив лицар, – якщо мені й мед не такий солодкий? Я вже думав – засохну без тебе; сам князь поїхати звелів.
– Значить, йому відомо?
– Я зізнався. А він іще й радий був, згадавши про князя Василя. Еге, мабуть, напоїла ти мене чимось, дівчино, нічого й нікого, крім тебе, не бачу!
– Це милість Божа – таке засліплення твоє.
– А пам’ятаєш, як кречет руки наші з’єднав? Видно, так судилося.
– Пам’ятаю…
– Коли я в Лубнах з туги на Солоницю ходив, ти мені як жива являлась, а руки простягну – зникаєш. Але тепер нікуди ти від мене не дінешся, і нічого вже нам більше не завадить.
– Якщо й завадить, то не по волі моїй.
– Скажи, чи я тобі любий?
Олена опустила очі, та відповіла врочисто й чітко:
– Як ніхто інший у цілім світі.
– Нехай мене золотом і почестями осипають, а я віддам перевагу цим словам, бо відчуваю, що правду ти говориш, хоч сам не знаю, чим зумів заслужити прихильність таку.
– Ти мене пожалів, приголубив, заступився за мене і такі слова сказав, яких я раніше ніколи й не чула.
Олена схвильовано змовкла, а поручик знову почав цілувати їй руки.
– Володаркою мені будеш, не дружиною, – сказав він.
І замовкли обоє, тільки він очей із неї не зводив, поспішаючи винагородити себе за тривалу розлуку. Дівчина здалася йому ще красивішою, ніж раніше. У похмурій цій світлиці, у грі сонячних променів, які розбивалися на веселки скляними коліщатками вікон, вона схожа була на зображення Пречистих Дів у темних костьольних вівтарях. Але при цьому від неї струмувала така теплота й така життєрадісність, стільки прекрасної жіночності й чарівності являв і лик, і весь образ її, що можна було голову втратити, без тями закохатись і кохати вічно.
– Од краси твоєї я осліпнути можу, – сказав намісник.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Вогнем і мечем» автора Генрих Сенкевич на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша“ на сторінці 44. Приємного читання.