Розділ «Частина перша»

Той з’явився в дверях сусідньої кімнати.

– Слухай же, Редзяне: підеш он у ту винарню, бачиш, де мітла? Підійдеш до товстого шляхтича з діркою в лобі й передаси, що якийсь чоловік хоче бачити його у невідкладній справі. А коли запитає, хто, не говори.

Редзян зник, і через якийсь час намісник побачив його на майдані разом із паном Заглобою.

– Вітаю вас, добродію! – сказав Скшетуський, коли шляхтич виник на порозі. – Чи впізнаєте мене?

– Чи впізнаю? Щоб мене татари на сало перетопили і свічок із нього Магомету понаставляли, якщо не впізнаю! Ви ж, ваша милість, декілька місяців тому Чаплинським двері у Допула відчиняли, що мені особливо сподобалось, бо я з темниці в Стамбулі звільнився таким же чином. А що поробляє пан Збийнабійка герба Зірвиштанець, а також його непорочність і меч? Чи все ще сідають йому на голову горобці, за сухе дерево його маючи?

– Пан Підбийп’ятка здоровий і просив кланятися вашій милості.

– Багатий шляхтич, але дурний страшенно. Якщо він зітне такі ж три голови, як його власна, то зараховувати просто нічого, тому що посіче він трьох безголових. Тьху! Ну й спека, а ще ж тільки березень надворі! Аж горлянка пересихає.

– У мене мед добрячий при собі, може, чарку перехилите, ваша милість?

– Дурень відмовляється, коли розумний пригощає. Мені цирульник якраз мед прописав приймати, щоб меланхолію від голови відтягло. Важкі часи для шляхти настають: dies irae et calamitatis.[55] Чаплинський од страху ледве живий, до Допула не ходить, бо там верхівка козацька п’є. Я лише й протистою небезпеці, складаючи цим полковникам компанію, хоча полковництво їхнє дьогтем смердить. Добрий мед!.. І справді чудовий. Звідки це він у вас, ваша милість?

– Із Лубен. Значить, багато тут козацького начальства?

– Кого тільки нема! Федір Якубович тут, старий Філон Дедяла тут, Данило Нечай тут, а ще любимчик їхній, Богун, який другом став мені, коли я його перепив і пообіцяв усиновити. Всі вони тепер у Чигирині смердять і міркують, у який бік податися, бо поки що не сміють відкрито за Хмельницьким піти. А якщо не підуть, у тому заслуга моя.

– Це ж як?

– А я п’ю з ними й на бік Речі Посполитої перетягую. Вірними вмовляю залишатися. Якщо король мене старостою не зробить, то вважайте, мосьпане, що нема правди і вдячності за службу в цій нашій Речі Посполитій і ліпше воно квочку на яйця садовити, ніж головою ризикувати pro publico bono.[56]

– Ліпше, ваша милість, ризикувати, на нашому боці воюючи. Але здається мені, що ви марно гроші витрачаєте на частування, бо таким чином їх на наш бік не схилити.

– Я? Гроші витрачаю? За кого ви, добродію, мене маєте? Хіба не достатньо, що я запросто тримаю себе з хамами, так ще й платити? Фавором я вважаю дозвіл платити за свою персону.

– А Богун цей що тут поробляє?

– Він? У нього, як і в решти, нашорошені вуха до новин із Січі. За тим і приїхав. Це ж улюбленець усіх козаків! Всі з ним, як шльондри, заграють, бо переяславський полк за ним, а не за Лободою піде. А хто, приміром, знати може, до кого реєстрові Кречовського перекинуться? Брат низовим Богун, коли треба йти на турка чи татарву, але зараз він дуже обережний, бо мені під чаркою зізнався, що закоханий у шляхтянку і з нею одружитися хоче; й через те недоречно йому перед шлюбом із холопами брататися, тому він і жде, щоб я його всиновив і до герба допустив… Оце так мед! Ох і добрячий!

– Налийте ж собі, ваша милість, іще.

– Наллю, наллю. Не в шинках такий продають.

– А чи не цікавилися ви, добродію, як звати оту шляхтянку, з якою Богун одружуватися зібрався?