Розділ «Частина перша»

Стояв ранок. Великі краплини блищали на полині та бур’яні, свіжі подуви вітру просушували землю, на якій дощі полишили широкі калюжі, що розлились озерцями і сяяли на сонці. Загін намісника поволі просувався вперед, бо важко поспішати, коли коні раз по раз провалюються по коліно в м’яку землю. Намісник, одначе, не дозволяв подовгу відпочивати на могильних пагорбах – він поспішав зустрітися й попрощатися. Отак до полудня наступного дня, проїхавши смужку лісу, вздрів він вітряки Розлогів, розкидані по горбах та ближніх курганах. Серце в грудях Скшетуського забилось, як молот. Його не чекають, ніхто про його приїзд не знає: що скаже вона, коли він з’явиться? А онде, там уже хати підсусідків, які потонули в молодих садах вишневих; далі розкидане сільце холопів, а ще далі замаячив і колодязний журавель на панському майдані. Намісник підняв коня і погнав його в галоп. За ним кинулись інші; так і полетіли вони селом із гиканням і свистом. Тут і там селянин показувався з хати, дивився, хрестивсь: чорти не чорти, татари не татари. Грязюка з-під копит летить так, що не зрозумієш, хто скаче. А вони доскакали вже до майдану й осадили перед зачиненими ворітьми.

– Гей ви там! Відчиняй, хто живий!

На шум, стук і собачий гавкіт прибігли з двору люди. У страху припали вони до воріт, вирішивши, що на обійстя напали.

– Хто такі?

– Відчиняй!

– Князів немає вдома.

– Відчиняй же, сучий сину! Ми від князя з Лубен.

Нарешті челядь упізнала Скшетуського.

– Це ваша милість! Зараз ми, зараз!

Ворота відчинились, а тут і сама княгиня вийшла на ґанок, кинувши оком з-під долоні на гостей.

Скшетуський сплигнув з коня і, підійшовши до неї, сказав:

– Не впізнаєте, ваша милість добродійко?

– Ох! Невже це ви, пане намісник? А я вже думаю, татари напали. Кланяюся й ласкаво прошу до хати.

– Дивуєтеся, мабуть, ласкава пані, – сказав Скшетуський, коли ввійшли, – бачачи мене в Розлогах, а я ж слова не порушив. Оце князь мене в Чигирин, а потім і далі посилає. Він звелів у Розлогах зупинитися, про здоров’я ваше запитати.

– Дякую його княжій ясновельможності, милостивому володарю й благодійнику нашому. Чи скоро він задумав нас із Розлогів проганяти?

– Князь узагалі про це не помишляє, не знаючи, що прогнати б вас не завадило; а я що сказав, тому й бути. Залишитеся ви в Розлогах, у мене свого добра доволі.

Княгиня відразу повеселішала і сказала:

– Сідайте ж, ваша милість, і почувайтеся приємно, як я, вас бачачи.

– Князівна здорова? Де вона?

– Вже ж я розумію, що не до мене ви приїхали, мій кавалере. Здорова вона, здорова; від амурів цих дівка ще справніша зробилася. Та я її зараз і гукну, а сама причепурюся трохи – соромно мені в такому вигляді гостя поштувати.