Розділ «Частина перша»

Опівдні у дворі замку вишикувалися три сотні Вершуллових татар, готових вирушити в дорогу з паном Скшетуським. У самому ж замку князь давав обід лицарству, що мав бути одночасно прощальним бенкетом на честь нашого героя. Його як жениха посадили біля князя, а наступним зразу сидів пан Заглоба, позаяк відомо було, що лише завдяки його винахідливості та відвазі наречену врятовано від неминучої загибелі. Князь був веселим, бо скинув із серця тягар, і піднімав келихи за здоров’я майбутнього подружжя. Стіни та вікна дрижали від криків. У передпокоях учиняли ґвалт слуги, серед яких верховодив Редзян.

– Шановні панове! – сказав князь. – Нехай же третя чара буде за майбутнє потомство. Прекрасне це гніздо. Дай же Боже, щоб яблука не падали далеко від яблуні. Нехай од цього Яструбця гідні батька яструбенята породяться!

– Слава йому! Vivat!

– На подяку! – кричав Скшетуський, перехиляючи величезний келих мальвазії.

– Злагоди та любові! Vivat!

– Crescite et multiplicamini![143]

– Ви вже, ваша милість, півкорогвочки, будьте ласкаві, вкомплектуйте! – сказав, сміючись, старий Зацвілиховський.

– Він же вкрай військо заскшетусить! Я його знаю! – крикнув Заглоба.

Шляхта гримнула реготом. Вино розгарячило голови. Повсюди було видно розчервонілі обличчя, рухливі вуса, настрій із кожною хвилиною піднімався й поліпшувався.

– Коли так, – кричав розпалений пан Ян, – то я вашим милостям мушу зізнатися, що зозуля мені дванадцять хлоп’яток накувала!

– Оце так! Усі лелеки від роботи поздихають! – одгукнувся пан Заглоба.

Шляхта відповіла новим вибухом сміху, і всі реготали, а залою ніби громи перекочувалися.

Тут на порозі з’явилась якась похмура, вкрита пилюкою постать, однак бачачи стіл, бенкет і розчервонілі обличчя, вона зупинилася в дверях, ніби роздумуючи, заходити чи не заходити.

Першим помітив її князь, звів брови, з-під долоні глянув і сказав:

– А хто там такий? А! Це Кушель! Повернувся? Що чути? Які новини?

– Кепські, ваша княжа милість, – одповів дивним голосом молодий офіцер.

Несподівана тиша запанувала серед зібрання, мовби його хто закляв. Келихи зупинилися на півдорозі до вуст, погляди звернулися до Кушеля, на втомленому лиці котрого написана була гіркота.

– Ліпше б ви, пане, тоді їх не повідомляли, позаяк я за чарою веселюся, – сказав князь, – але якщо вже почали, договорюйте.

– Ваша княжа милість, не хочеться мені вороном каркати, і слова в мене просто з язика не йдуть.

– Що сталося? Говоріть же!