Розділ «Частина перша»

– Так змочити треба! Вина сюди!

– Хіба що! – відповідав пан Заглоба і, задоволений, що знайшов удячних слухачів, розповідав усе ab ovo,[140] від подорожі в Галату і втечі з Розлогів аж до захоплення прапора під Старокостянтиновом. Вони ж слухали із роззявленими ротами, хіба що буркочучи іноді, коли, прославляючи власну хвацькість, він занадто насміхався над їхньою недосвідченістю, але щодень усе одно запрошували й напували на новій якій-небудь квартирі.

Ось як у Збаражі розважалися весело й бучно, а старий Зацвілиховський та інші серйозні люди дивувалися, чого князь так довго ставиться поблажливо до такого безпутства. Він же безвихідно перебував у себе, очевидячки, навмисно потураючи воїнам, аби перед майбутніми битвами скуштували всіляких утіх. Тим часом приїхав Скшетуський і зразу ніби у вир пірнув, ніби в окріп який. Хотілося теж і йому дозвіллям у товаристві друзів своїх скористатись, але куди більше хотілося йому в Бар, до коханої, поїхати і всі колишні прикрості, всі побоювання і гризоти в її солодких обіймах забути. Тому, не зволікаючи, він пішов до князя, щоби звітуватися про похід до Заслава та отримати дозвіл на поїздку.

Князь до невпізнання змінився. Скшетуський просто вжахнувся, побачивши його, сам себе у глибині душі запитуючи: «Чи той це вождь, якого я під Махнівкою та Старокостянтиновом зрів?» – тому що перед ним стояла людина, зігнута під тягарем турбот, із запалими очницями та засмаглими губами, ніби якоюсь тяжкою внутрішньою хворобою зсушена. На запитання про здоров’я князь коротко й сухо відповів, що здоровий; лицар же більше запитувати не посмів. Тому, звітувавшись про похід, він зразу ж попросив дозволу залишити корогву на два місяці, щоби обвінчатись і відвезти дружину в Скшетушів.

Почувши це, князь ніби від сну пробудився. Властива йому доброта освітила похмуре до цього лице, і, притиснувши Скшетуського до грудей, він сказав:

– Кінець, значить, стражданням вашим. Їдьте, їдьте! Нехай благословить вас Бог! Сам би я хотів бути на вашому весіллі, бо і в князівни як у дочки Василя Курцевича, і у вас як у друга в боргу, та в нинішні часи мені навіть і думати не можна про поїздку. Коли ж відбути збираєтесь?

– Та хоч сьогодні, ваша княжа милість!

– Тоді – ліпше завтра. Самому їхати не слід. Я пошлю з вами триста Вершуллових татар, аби довезти її в безпеці. З ними найшвидше доїдете, а знадобляться вони вам, оскільки ватаги вольниці повсюди нишпорять. Дам я вам і листа до пана Енджея Потоцького, та поки напишу, поки прийдуть татари, поки ви, нарешті, вирушите, вечір на ранок обернеться.

– Як ваша княжа милість накаже. Ще смію прохати, щоби Володийовський і Підбийп’ятка зі мною поїхали теж.

– Хай і так. Приходьте завтра під благословення і попрощатися. Хочеться мені й вашій князівні який-небудь подарунок послати. Благородна це кров. Нехай же вам щастить, бо достойні одне одного.

Лицар уже був ниць і обіймав коліна улюбленого воєначальника, що повторював:

– Дай Бог вам щастя! Дай Бог вам щастя! Приходьте ж завтра!

Одначе лицар із колін не вставав і не йшов, ніби збираючись прохати ще про щось. Нарешті він вигукнув:

– Ваша княжа милість!..

– Ну, що у вас іще?

– Ваша княжа милість, простіть мою зухвалість, але… серце в мене розривається… І тільки від прикрості цієї великої запитати вас одважуюся: що з вашою княжою милістю? Чи турботи пригнічують, чи хворість яка?

Князь поклав йому руку на голову.

– Вам цього знати не слід! – мовив він із теплотою в голосі. – Приходьте ж завтра!

Пан Скшетуський підвівся і з важким серцем вийшов.

Увечері прийшов на його квартиру старий Зацвілиховський, а з ним – невеличкий пан Володийовський, пан Лонгинус Підбийп’ятка й пан Заглоба. Всі зібралися за столом, і зразу ж показався Редзян, несучи келихи та барильце.