Розділ «Частина перша»

– Бачив, чув. Дим якийсь валує, шипіння, виск, тіні якісь, просто жах бере. Вона в середині стоїть, брови чорні насупить і повторює: «Лях при ній! Лях при ній! Чилу! Хукучиху!.. Лях при ній!» Або пшениці на сито насипле й дивиться, а зерна, як мурашва, ворушаться, а вона знову: «Чилу! Хуку! Чилу! Лях при ній!» Ой, мосьпане! Якби він не був таким негідником, жаль було б і дивитися на його відчай після ворожби кожної. Зблідне, бувало, як полотно, навзнак упаде, руки над головою заломить і тужить, і скиглить, і благає, і прощення в панночки просить. За те, мовляв, що ґвалтівником у Розлоги з’явився, що братів її перебив. «Де ти, зозуле? Де ти, люба? – каже. – Я б тебе на руках носив, а тепер не життя без тебе!.. Я вже тебе, – примовляє, – пальцем не зачеплю, рабом твоїм буду, лише б тільки дивитися на тебе!» Або ж пана Заглобу згадає – й зубами заскрегоче, і ложе кусає, доки сон його не зморить. Тільки він іще й уві сні стогне та зітхає.

– Значить, вона йому ні разу удачу не наворожила?

– Що потім було, не знаю, позаяк він видужав, а я від нього відчепився. Приїхав ксьондз Лашко, і Богун мене у віддяку з ним у Гущу відпустив. Вони там, лиходії, знали, що в мене з різного добра дещо є, та і я теж не приховував, що їду батькам допомогти.

– І не пограбували тебе?

– Може б, і пограбували, та, на щастя, татар там не було, а козаки зі страху перед Богуном не посміли. До того ж вони мене зовсім за свого вважали. Адже мені сам Хмельницький повелів слухати й доповідати, що у воєводи брацлавського говоритиметься, коли які панове з’їдуться…

Щоб він катові дістався! Приїхав я, значить, у Гущу, а тут підійшли передові загони Кривоноса й отця Лашка вбили, а я половину добра свого закопав, а з половиною сюди втік, дізнавшись, що ваша милість б’є їхніх біля Заслава. Хвала Господу, що я вашу милість при доброму здоров’ї та гуморі застав і що весіллячко вашої милості близько… Це вже всьому поганому край надійде. Казав я розбійникам, які на князя, володаря нашого, йшли, що назад не повернуться. Дістали тепер! Може, й війна теж скоро закінчиться?

– Де там! Тепер із самим Хмельницьким заварюється.

– А ваша милість після весілля буде воювати?

– А ти думав, я підгинати хвоста після весілля буду?

– Ет, не думав! Знаю я, що коли хто й підгинатиме, так не ваша милість; я до слова запитав, тому що як одвезу ось батькам, що назбирав, і теж із вашою милістю піти хочу. Раптом та Господь мені за кривду мою з Богуном розквитатися поможе. Адже якщо віроломно не годиться, то де ж я його знайду, як не на полі бою. Він ховатися не буде…

– Невже ти такий завзятий?

– Кожен хай при своєму зостається. А я коли для себе вирішив, так і до турків за ним поїхати готовий. Воно тепер інакше й бути не може. А зараз я з вашою милістю до Тарнополя поїду, а потім – на весілля. Тільки для чого ваша милість у Бар через Тарнопіль їде? Воно ж не по дорозі.

– Для того, що корогви треба відвести.

– Зрозуміло, мосьпане.

– А зараз неси попоїсти чого-небудь, – сказав пан Скшетуський.

– А я вже й те думаю, живіт, він усьому основа.

– Після сніданку відразу виступимо.

– Воно й слава Богу, хоча конячки мої заїжджені страшенно.

– Я тобі заводного дати звелю. На ньому тепер їздити будеш.

– Уклінно дякую вашій милості! – сказав Редзян, усміхаючись від задоволення, що – за гаманцем і крапчастим поясом – уже третій подарунок отримує.