Розділ «Частина перша»

Пан Заглоба відійшов, і Олена, не зволікаючи, почала переодягатися в дідівського поводиря. Вона зняла козацький жупаник і, побовтавшись у річці, вдягла селянську свитку, солом’яного бриля та торбину. На щастя, підліток, якого пограбував Заглоба, був струнким, тому все прийшлося на неї добре.

Заглоба, коли повернувся, уважно її огледів і сказав:

– Мій Боже! Не один лицар із охотою б позбувся багатства свого, тільки б його такий пажик супроводжував, а вже один відомий мені гусар, той би жодної секунди не роздумував. Тільки от із волоссям вашим треба щось придумати. Бачив я в Стамбулі пригожих юнаків, але такого – ніколи.

– Дай Боже, щоб не на шкоду обернулася мені пригожість ця! – сказала Олена.

І всміхнулася, позаяк жіночу її натуру втішило захоплення пана Заглоби.

– Краса ніколи на шкоду не обернеться, і сам я найліпший тому приклад. Коли турки мені в Галаті око випекли, зібралися вони було і друге випекти, але врятувала мене дружина тамтешнього їхнього паші, а все з причини невимовної краси моєї, рештки якої можете ще, панно, спостерігати.

– А сказали, ваша милість, що волохи вам око випекли.

– Я й кажу – волохи, але потурчені, що в Галаті у паші служили.

– Так вашій же милості його не випекли!

– Зате воно від залізного жару більмом застелилося. А це, вважайте, все одно що випекли. Що ж ви, ласкава панно, з косами своїми збираєтеся робити?

– А що? Треба відрізати?

– Саме так, треба. Але як?

– Шаблею вашої милості.

– Шаблею цією голови зручно відрізати, а волосся – вже я не уявляю, quo modo.[94]

– Знаєте, вельмишановний пане, що? Я сяду біля цього поваленого дерева, а волосся перекину через стовбур, ви ж, ваша милість, рубонете й одрубаєте. Тільки голову не відрубайте.

– За це, ласкава панно, не турбуйтеся. Не раз я ґноти у свічок напідпитку зрубував, самої свічки не зачіпаючи, тож не буде й панні втрати, хоча так показувати руку трапляється мені вперше.

Олена сіла біля поваленого дерева, перекинула через нього своє довге чорне волосся і, звівши очі на пана Заглобу, сказала:

– Я готова. Рубайте, ваша милість.

І всміхнулася так сумно, бо жаль їй було волосся, що його біля голови в дві жмені й то взяти було неможливо. Та й пану Заглобі було якось не по собі й не з руки. Він обійшов стовбур для зручного замаху й пробурчав:

– Тьху! Їй-богу, ліпше бути цирульником і оселедці козакам підголювати. Здається мені, що я катом став і беруся за катівське заняття, бо кати чаклункам волосся на голові обстригають, аби диявол туди не сховався і підступами своїми тортурів не знешкодив. Але панна не відьма, і стрижку цю вважаю я справою мерзенною, за яку, якщо мені пан Скшетуський вух не повідрізає, я його paritatem[95] не визнаю. Їй-богу, рука навіть замліла. Замружтеся хоч, панно.