– Вовки коней порозривали.
– Ісусе Христе! Обох?
– Один готовий, другий такий покалічений, що версти не пройде. За ніч кроків на триста відійшли, і край.
– Як же нам бути?
– Як бути? Вистругати палиці та осідлати їх. Звідкіля я знаю, як бути? От горе так горе! По-моєму, панно, диявол на нас зуб має – воно й не дивно, бо він Богунові чи сват, чи брат. Як нам бути? Щоб я конем став, якщо знаю! В будь-якому разі вам, панно, було б на кому їхати. Щоб я здох, якщо мені хоч раз доводилося так розважитися!
– Пішки підемо…
– Добре панні в її двадцять рочків, а не мені при моїй циркумференції на мужицький штиб мандрувати. Хоча що я говорю, в цих місцях будь-який холоп на коня розживеться, і тільки самі дворняжки пішки ходять. Чиста біда, істинний Бог! Звичайно, сидіти ми не засидимось, а підемо, тільки коли ж ми дійдемо до цієї Золотоноші, га? Якщо навіть на коні тікати невесело, то пішки й поготів справа кепська. З нами зараз сталося найгірше, що могло статися. Сідла доведеться покинути, а харчі на власному горбу волокти.
– Я не допущу, аби ваша милість самі несли, і, що зможу, теж понесу.
Заглобу така самовідданість обеззброїла.
– Ласкава моя панно, – сказав він. – Хіба ж я турок чи поганин допускати до такого? Хіба ж для такої роботи ці ручки біленькі, для такого стан цей стрункий? Дасть Бог, я й сам упораюсь, тільки відпочивати часто доведеться, бо, позаяк зроду я стриманий у їдві й питві, заробив собі задишку. Візьмемо чапраки для ночівлі та харчів трохи, до речі, їх небагато й лишиться, бо зараз треба як слід підкріпитися.
Робити було нічого, й вони заходилися коло харчів, причому пан Заглоба, забувши про свою хвалену стриманість, робив усе, щоб майбутню задишку відвернути. Близько полудня вони підійшли до броду, котрим, напевне, час від часу користувалися й кінні, й піші, – на обох берегах виднілися сліди коліс і кінських копит.
– Може, це і є дорога на Золотоношу? – сказала Олена.
– Ба! Запитати ж ні в кого.
Варто було панові Заглобі це сказати, як вдалині почулися людські голоси.
– Постривайте, панно, заховаймося! – прошепотів Заглоба.
Голоси наближались.
– Ви що-небудь бачите, ваша милість? – запитала Олена.
– Бачу.
– Хто там?
– Сліпий дід із лірою. Та хлопчина-поводир. Роззуваються. Вони сюди хочуть перейти.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Вогнем і мечем» автора Генрих Сенкевич на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша“ на сторінці 122. Приємного читання.