Розділ «Частина перша»

– Вовки коней порозривали.

– Ісусе Христе! Обох?

– Один готовий, другий такий покалічений, що версти не пройде. За ніч кроків на триста відійшли, і край.

– Як же нам бути?

– Як бути? Вистругати палиці та осідлати їх. Звідкіля я знаю, як бути? От горе так горе! По-моєму, панно, диявол на нас зуб має – воно й не дивно, бо він Богунові чи сват, чи брат. Як нам бути? Щоб я конем став, якщо знаю! В будь-якому разі вам, панно, було б на кому їхати. Щоб я здох, якщо мені хоч раз доводилося так розважитися!

– Пішки підемо…

– Добре панні в її двадцять рочків, а не мені при моїй циркумференції на мужицький штиб мандрувати. Хоча що я говорю, в цих місцях будь-який холоп на коня розживеться, і тільки самі дворняжки пішки ходять. Чиста біда, істинний Бог! Звичайно, сидіти ми не засидимось, а підемо, тільки коли ж ми дійдемо до цієї Золотоноші, га? Якщо навіть на коні тікати невесело, то пішки й поготів справа кепська. З нами зараз сталося найгірше, що могло статися. Сідла доведеться покинути, а харчі на власному горбу волокти.

– Я не допущу, аби ваша милість самі несли, і, що зможу, теж понесу.

Заглобу така самовідданість обеззброїла.

– Ласкава моя панно, – сказав він. – Хіба ж я турок чи поганин допускати до такого? Хіба ж для такої роботи ці ручки біленькі, для такого стан цей стрункий? Дасть Бог, я й сам упораюсь, тільки відпочивати часто доведеться, бо, позаяк зроду я стриманий у їдві й питві, заробив собі задишку. Візьмемо чапраки для ночівлі та харчів трохи, до речі, їх небагато й лишиться, бо зараз треба як слід підкріпитися.

Робити було нічого, й вони заходилися коло харчів, причому пан Заглоба, забувши про свою хвалену стриманість, робив усе, щоб майбутню задишку відвернути. Близько полудня вони підійшли до броду, котрим, напевне, час від часу користувалися й кінні, й піші, – на обох берегах виднілися сліди коліс і кінських копит.

– Може, це і є дорога на Золотоношу? – сказала Олена.

– Ба! Запитати ж ні в кого.

Варто було панові Заглобі це сказати, як вдалині почулися людські голоси.

– Постривайте, панно, заховаймося! – прошепотів Заглоба.

Голоси наближались.

– Ви що-небудь бачите, ваша милість? – запитала Олена.

– Бачу.

– Хто там?

– Сліпий дід із лірою. Та хлопчина-поводир. Роззуваються. Вони сюди хочуть перейти.