Розділ «Частина перша»

Шляхтичу ці слова припали до смаку, він усміхнувся, погладив рукою підборіддя і сказав:

– А що? Є в Заглоби голова на плечах? Хитрий я, мов Улісс, і мушу вам, панно, сказати, що, коли б не хитрість ця, давно б мене ворони склювали. Та що ж нам робити? Треба рятуватися. Вони й справді у близькість княжого війська повірили, бо зрозуміло ж, що князь не сьогодні – так завтра з’явиться з мечем огненним, яко архангел. А якби він заразом і Богуна по дорозі стратив, я б дав обітницю босоніж у Ченстохову піти. А якщо й не повірили чабани, самої згадки про княжу силу досить було, щоб од їхнього замаху на життя наше утримати. У будь-якому разі скажу я вам, панно, що нахабство їхнє – недобрий для нас signum,[90] бо означає це, що мужва тутешня про вікторії Хмельницького наслухана й час від часу буде робитися ще нахабнішою. А тому слід триматися нам безлюдних місць і в села заглядати рідше, позаяк це небезпечно. Яви ж, Господи, пошвидше князя-воєводу, адже ми в таку пастку потрапили, що якби був я не я, гіршого й вигадати важко!

Олена знову стривожилась і, бажаючи почути з уст пана Заглоби хоч одне обнадійливе слівце, сказала:

– Тепер я вже зовсім повірила, що ви, добродію, і себе, і мене порятуєте.

– Авжеж, – одповів старий пройдисвіт. – Голова для того і є, щоб про шкуру думати. А вас, панно, я вже так полюбив, що, як про власну дочку, про вас піклуватимусь. Найгірше, сказати по правді, що незрозуміло, куди тікати, бо й Золотоноша ця не дуже вірне asуlum.[91]

– Я точно знаю, що брати в Золотоноші.

– Або так, або ні, тому що могли поїхати; і в Розлоги напевне не тією дорогою, котрою ми їдемо, повертаються. Я ж бо більше на тамтешній гарнізон розраховую. Якби так Бог дав півкороговки чи піврегіментика у фортеці! А ось і Кагамлик! Тепер хоч очерети під боком. Переправимося на той берег і, замість того щоб униз по річці до битого шляху піти, вгору підемо, щоб сліди заплутати. Щоправда, ми опинимося близько від Розлогів, але не дуже…

– Ми до Броварок ближче будемо, – сказала Олена, – через які в Золотоношу їздять.

– І прекрасно. Зупиняйтеся, панно.

Вони напоїли коней. Потому пан Заглоба, надійно сховавши Олену в заростях, поїхав шукати броду й одразу його знайшов, оскільки він виявився за кілька кроків од того місця, де вони зупинилися. Саме тут уже знайомі нам табунники переганяли коней через річку, що хоч і була по всій течії мілководною, та береги повсюди мала неприступні, зарослі й болотисті. Переправившись, наші подорожні квапливо рушили вгору по річці й без відпочинку проїхали допізна. Дорога була важка, позаяк у Кагамлик впадало безліч струмків і вони, широко розливаючись у своїх гирлах, утворювали повсюди болота й драговини. Час від часу доводилось або шукати броду, або продиратися крізь зарості, майже непроїжджі для кінних. Коні страшно втомились і ледве йшли. Часом вони так сильно загрузали, що Заглобі здавалося – вибратися вже не вдасться. Та врешті-решт утікачі все-таки вийшли на високий, зарослий дубняком сухий берег. А тут уже й ніч настала, глибока й непроглядна. Подальша дорога ставала небезпечною: у темряві можна було потрапити в трясовину, отож пан Заглоба вирішив дочекатися ранку.

Він розсідлав коней, спутав їх і пустив пастися. Потому нагріб листя, зробив із нього підстилку, заслав чапраками і, накривши буркою, сказав Олені:

– Укладайтеся, панно, і спіть, бо це єдине, що можна зробити. Роса вам оченята промиє, воно й добре буде. Я теж голову на сідло прихилю, а то я в себе кісток просто не чую. Вогню ми запалювати не будемо, бо ще на світло які-небудь пастухи заявляться. Ночі тепер короткі, на світанні рушимо далі. Спіть, панно, спокійно. Напетляли ми, як зайці, хоча, по правді сказати, від’їхали недалеко, та зате так сліди заплутали, що той, хто знайде нас, диявола за хвіст спіймає. Добраніч, ласкава панно.

– Добраніч і вам!

Стрункий козачок опустився навколішки й довго молився, зводячи очі до неба, а пан Заглоба, зваливши на спину сідло, відніс його трохи вбік, де приглядів собі місцинку для спання. Привал було вибрано вдало – берег був високий і сухий, а значить, без комарів. Густе листя могло, про всяк випадок, захистити й від дощу.

Сон довго не йшов до Олени. Події минулої ночі зразу ж пригадались їй, а з темряви виставились обличчя вбитих – тітки та братів. Їй увижалося, що вона разом з їхніми трупами замкнена в сінях і що до сіней цих ось-ось увійде Богун. Вона бачила і його побіліле обличчя, і зведені болем соболині чорні брови, і очі, що пронизували її. Олену охопила несвідома тривога. А раптом у навколишній пітьмі вона і дійсно побачить двоє палаючих очей…

Місяць ненадовго визирнув із хмар, освітив небагатьма променями діброву й надав фантастичних образів гілкам і стовбурам. На луках закричали деркачі, а в степу – перепели; часом чути було якісь дивні далекі голоси чи то птахів, чи то нічних звірів. Поблизу форкали коні, котрі, пощипуючи траву й важко стрибаючи в путах, усе дужче віддалялись од сплячих. Усі ці звуки заспокоювали Олену, відганяючи фантастичні видіння й переносячи їх у яв. Вони ніби нагадували їй, що сіни ці, що постійно поставали перед її очима, і трупи родичів, і блідий цей Богун з помстою в очах усього лиш омана почуттів, породження страху, і нічого більше. Ще кілька днів тому сама думка про таку ніч просто неба в глушині смертельно б налякала її, зараз же, щоби заспокоїтись, їй доводилося нагадувати собі, що вона і дійсно біля Кагамлика, далеко від своєї дівочої світлиці.

Голоси деркачів і перепелів її заколисували, зірки поморгували над нею, варто вітерцеві поворушити гілками, жуки вовтузилися в дубовому листі, й вона врешті-решт заснула. Та в ночей у глушині теж бувають свої несподіванки. Вже розвиднилося, коли долетіли до неї якісь жахливі звуки, якесь гарчання, завивання, схропування, потім вереск такий одчайдушний і пронизливий, що кров похолола в жилах. Вона підхопилася, тремтячи від переляку й не розуміючи, що треба робити. Раптом перед нею майнув пан Заглоба, без шапки, що з пістолем у руці мчав на ці голоси. Через мить пролунав його крик: «Ух-ха! Ух-ха! Сіромаха!» – гримнув постріл, і все стихло. Олені здавалося, що минула тисяча років, перш ніж біля підошви берега нарешті почувся голос Заглоби:

– А, щоб вас пси пожерли! Щоб із вас шкури поздирали! Щоб ви на коміри жидівські пішли!

У воланнях Заглоби відчувався непідробний відчай.

– Ваша милість, що сталося? – запитала дівчина.