Розділ «Йоун Колфер Список бажань»

— То я його… і продав.

Слова пролунали найпростіші. Але чомусь я ніяк не могла їх уторопати.

— Ти продав його?

Франко неквапно закивав головою.

— Так, довбодятле, я його продав. Що ти на це скажеш? Ти думала, ти ховатимеш його в своєму футлярі довіку?

— Але… — Я затиналася. — Але, але…

— Але, але, — іржав Франко. — Хто ти така? Задрипана реперка? Чуєш? Я продав перстень. Пішла! Пхи-пхи. Пхи-пхи. Геть звідси! Не заступай мого нового телевізора!

Мій мозок відмовлявся працювати. Пригадую, що намагалася запхнути в нього новину, яка звалилася на мене, а вона все ніяк не вкладалась у голові. Хоча одне запам’яталось. Новий телевізор.

Ось він, втелющений посеред вітальні, висвічує крізь хмари цигаркового диму. Матово-чорний і загрозливий.

— Гарнюній? — глузував Франко. — Приглушує сторонні шуми і передає телетекст. Найкрутіша модель. Красунчик!

Я почувалася так, наче коток розчавив мені голову, як у мультиках. Мамину обручку за оце?

— Це все, що я мала, — казала я крізь зціплені зуби, ковтаючи сльози. — Усе, що залишилось.

— Угу, угу, все, — відрубав Франко, проганяючи мене, щоб я не заступала телевізор.

— А ти продав усе, що я мала. За це.

— Нарешті. Нарешті вона доперла! — Франко реготався. Як велика гладка жаба в порожній діжці. — Їй-бо, прикольно. Я розумію. А ти?

Телевізор стояв посеред кімнати. Плаский екран і вмонтовані колонки. Вперше в житті я ненавиділа річ. І я накинулась на неї. Принаймні спробувала. Перше ніж я встигла що-небудь зробити, Франко схопив мене ззаду за шию і швиргонув об стіну. Ніколи не бачила, щоб він рухався так швидко.

— Цього робити не можна, панянко. — Його очі налилися кров’ю.

— Ти не маєш права, — пробелькотіла я, ухиляючись від його подиху.

Франко реготав.

— Не маю права? Ну ж бо, поговорімо про права. Тобою керую я. Отож, прав не маєш ти. Ти підліток, урвителька. Ти ніхто. Ти менше, ніж ніхто. Люди співчувають мені. Бідолаха, кажуть вони. Самотужки намагається виховувати цю малу бандитку. Він святий. Мученик.