Розділ «Йоун Колфер Список бажань»

Наступною перепоною були сходи. Кожен східець рипів, тому доводилося застромлювати ноги в отвори в поруччі й дертися нагору, мов краб. Не дуже зручно, зате тихо.

Відтак навшпиньки я добиралася до своєї кімнати. Тепер я була в безпеці. Франко міг волати й гарчати, проте він ніколи не потягне свій гладкий зад угору сходами. Забагато зусиль.

Мені соромно зізнаватись, але навіть моя кімната скидалася на смітник. Мама гидувала б. Вона не дозволила б такого розгардіяшу в хаті. Та мама не тут. Вона померла. Її на пішохідній зебрі збив сонний таксист, він газував тоді третю зміну поспіль.

Мій портфель валявся в кутку, я кинула його туди увечері. На мене, наче капкан на ведмедя, чекало домашнє завдання. Але я не буду його робити. Навіть не прикидатимуся, що роблю. Мені давно все до лампочки…

Я вирішила знову вийти на вулицю. Може, мене цілу ніч не буде вдома. Сяду на бусик, доїду до кінотеатру й сидітиму на нічному сеансі.

Гроші я заховала надійно. Разом з іншими коштовностями. Я з’ясувала, що єдина, річ, біля якої Франко ніколи не затримується, то книжкова полиця. Отож усі свої заощадження я сховала у футлярі з томиками “Володаря кілець”.

Я витягла футляр і висипала свої скарби на ліжко. На незастелене ліжко. На ліжко, не застелене вже понад два місяці. Якби мама була жива, я б одразу його застелила.

Браслет на ногу, подарований Джеррі Фареллом ще в четвертому класі. Диплом за твір “Кити, наші надійні друзі”. Засушена морська зірка, яку я знайшла на карреклоуському березі.[14] Мамина обручка. Мама казала, що цей перстень колись буде моїм, от він і мій. Швидше, ніж гадалося.

Я насупилася. Де обручка? Може, десь у футлярі? Застрягла між стінками? Я обмацала весь футляр. Обручки не було. І грошей не було. Двох п'ятдесяток. Нудота підступала зі шлунка до горла. Франко!

Я кинулася донизу, дорогою врізавшись в усі кути. Франко, як завжди, потопав у цигарковому диму.

— Де? Де вона? — верещала я з переляку.

Франко ніколи не відводив очей від екрана.

— Де — що? — запитав він, лютий, що я увірвалась у його телевізійний простір.

— Обручка! — кричала я, показуючи на палець, на який мала її надягнути. — Мамин перстень?!

Франко жував цигарку, обмірковуючи відповідь.

— А, той перстень з діамантом? Ти його маєш на увазі?

— Авжеж! — Я мало знов не заверещала. — З діамантом.

Франко загасив недопалок у переповнену попільничку.

— Ну, тобі, певно, відомо, що твоя мама хотіла віддати цей перстень мені.

Я не могла й слова вимовити. Голос не слухався мене.