Розділ «Йоун Колфер Список бажань»

Лоурі зблід. За ним гналася зграя розлючених регбістів у дівчачих майках.

— Упс, не той спогад.

Меґ заплющила очі й зосередилась. Думай про той день, казала вона собі. Пригадай усе. За день перед тим мені саме минуло дванадцять. Я гуляла так довго, як тільки могла, але надворі було дуже холодно, до того ж дуже хотілося їсти, а йти було більше нікуди…

Я годинами просиджувала у відеосалоні, переглядаючи фільми на великому екрані. Тріш просила мене вийти з зали, коли на вечірні сеанси приходили люди. Все одно добре. Вона знала Франко. Знала, куди я мусила повертатись.

— Вибач, Меґґі, — сказала вона. — Ти знаєш правила. Хазяїн може перевірити будь-якої хвилини.

Я злізла з підвіконня. Мій зад уже затерп від сидіння.

— Нічого, Тріш. Дякую за “Зіркову дорогу”. Я ще не бачила цього фільму.

— Приходь пізніше. Я тут до дванадцятої.

— Може, прийду. Сама знаєш, від кого це залежить.

Тріш похитала головою.

— Як би я радо провчила цього придурка.

Я кивнула головою:

— Я також.

Я зашморгнула блискавку на куртинці аж під горло і вийшла надвір. Віяв вітер. По всьому місту люди вискакували з машин чи йшли в кав’ярні. Мами йшли разом зі своїми дітьми. Як моя мама колись зі мною. Дивно, будь-що могло нагадати мені маму. Я могла просто собі йти, як раптом спогад про неї зринав у пам’яті. Досить було найменшої дрібнички: хтось пройшовся у светрі, схожому на мамин, чи враз запахло жасмином — улюбленими маминими парфумами.

Я заховалася за свою найхоробрішу маску, щоб ніхто не наважився мене зачепити. У нашому районі доводиться йти насупившись, а то всілякі пацики починають до тебе липнути. Якось один був спробував — я одразу ж бризнула чорнилом йому на груди. Він побіг додому і верещав, як дитинча. Ці фраєри завжди кричать ґвалт, коли зіпсуєш їхній одяг. Важко спокійно дивитися, як по твоїй куртці біжать сині патьоки. Я завжди ношу з собою маркер, про всяк випадок.

Того вечора я довго вешталась туди-сюди, хоч вітер, здавалося, пронизав мене наскрізь. Я могла зрізати шлях через парк повз свінгерів, що парувалися в кущах. Але вирішила не скорочувати. По-перше, там вигулювалися самі підлітки, а вони зі штанів би повистрибували, аби дістати когось. Треба ж повипендрюватись перед своїми ґьорлами. А по-друге, що швидше я дійду додому, то довше мені доведеться дивитись на масну Фрáнкову пику.

Наш будиночок стояв занехаяний. Лише за чотири місяці. Ти скажеш, треба значно більше часу, щоб занедбати хату. По стінах дерлося зелене бадилля. Трава гналася аж до підвіконня, а хвіртка вискочила з завісів і перехнябилась. Звичайно, якби мама була жива, нічого такого не було б і близько. Ми б обоє закасали рукава й зробили все, що треба. Давно-давно будинок номер сорок сім був нашим житлом. Тепер він був усього-на-всього будинком.

Мамі ніколи не таланило з чоловіками. Спершу мій таточко, який втік до Лондона, щойно треба було ставати батьком. А потім Франко, чи не найбільш ні до чого не вдатна, гидотна ледач, що аж приклеїлася до канапи своєю впрілою тушею. Я відчувала, як дріж набігав десь аж знизу спини. Але нічого не могла з собою вдіяти. Тільки-но я згадувала цього чоловіка…

Я придумала, як відчиняти вхідні двері без ключів. Притуляєшся плечем у потрібному місці й налягаєш. Двері так покособочилися, що замок простісінько випадає з гнізда. Звичайно, Франко жодного разу не вдалося добутися в будинок без ключів, хоч як він гатив у двері. А мене цей спосіб рятував не раз, особливо коли треба було дістатися всередину непоміченою.

Я тихенько видавила двері. Телевізор, як завжди, гримів у вітальні. Я не заходила туди більше, байдуже що показували. Тепер кімната належала Франко, він до неї й заходив. Не дивитися телик — невелика плата за те, щоб не бачити його мармизи.