Розділ «ДІАЛОГИ, призначені для виховання молодих панночок»

ЕЖЕНІ. Що ви кажете? В яких же куточках світу можуть бути виправдані такі жахіття?

ДОЛЬМАНСЕ. Десь їх вихваляють, возвеличують, вважають за вчинки гідні хвали; а деінде дивляться, як на жахіття, на людяність, на щирість, добродіяння, невинність — зрештою, на всі наші чесності.

ЕЖЕНІ. Прошу вас розтлумачити мені все це. Я вимагаю, щоб ви проаналізували кожну з таких злочинних дій і в першу чергу проясніть, будь ласка, ваші погляди на розпусну поведінку дівчат, а потім і на перелюбство заміжніх жінок.

ПАНІ ДЕ СЕНТ-АНЖ. Ну то слухай, зараз я тобі про все розповім, Ежені. Безглуздо вимагати від дівчини, щоб від тієї миті, коли вона виходить із лона матері і до останнього свого подиху вона залишалася жертвою свавілля батьків. У нашому столітті, коли стільки уваги приділяється людській гідності та людським правам, не годиться молодим дівчатам і далі скніти в сімейному рабстві, адже в переважній більшості випадків влада родичів над ними має чисто уявний характер. Звернімося з приводу цього надзвичайно цікавого питання до природи, і хай на короткий час нам послужать за приклад закони, які панують у світі тварин, адже тварини перебувають значно ближче до природи, ніж люди. Хіба в тому світі батьківський обов’язок поширюється далі, аніж того вимагають найнагальніші життєві потреби? Хіба плоди втішальних розваг між самцем і самицею не володіють найповнішою свободою і найповнішими правами? Хіба ті, хто спородив малечу на світ, підтримують із нею взаємини після того, як дітлахи навчаються самостійно пересуватися й годуватися? І хіба нащадки зберігають бодай слабке відчуття обов’язку до тих особнів, які подарували їм життя? Звичайно, ні! Навіщо ж ми приневолюємо до такого обов’язку дітей людських? І на чому грунтується цей обов’язок, як не на жадібності та шанолюбстві батьків? І я запитую у вас, чи справедливо, щоб молода дівчина, яка починає відчувати й розважливо міркувати, дозволяла загнуздати себе, мов кобилу? Хіба не забобон і тільки забобон накидає на неї вуздечку? Чи можна уявити собі безглуздішу картину: молода дівчина у віці п’ятнадцяти-шістнадцяти років, пригнічуючи в собі палкі жадання, терплячи муки, жорстокіші, ніж у пеклі, слухняно чекає, коли батькам, що вже зіпсували їй юність, забандюриться принести в жертву і її зрілість, кинувши свою дитину на олтар власної скнарості і всупереч її бажанню віддавши її чоловікові, котрий не те що не гідний любові, а й заслуговує найщирішої ненависті? Ой, ні, моя люба, ні, такі узи неминуче і дуже скоро порвуться; треба, щоб дівчина, після того як вона вб’ється в розум і дістане загальну освіту, переставала залежати від батьків і в п’ятнадцять років здобувала цілковиту волю, можучи робити все, що їй заманеться. Ну, а як вона віддасться порокам? То й що? Хіба послуги, які зробить молода дівчина, погоджуючись ощасливити кожного, хто просить її взаємності, не набагато важливіші за той дарунок, що його вона піднесе своєму майбутньому чоловікові, живучи до шлюбу в цілковитому усамітненні? Доля жінки — бути сучкою, бути вовчицею; вона повинна належати всім самцям, які ії захочуть. Сковувати жінку абсурдним ланцюгом нерозривного шлюбу — це вочевидь кидати виклик її природному призначенню.

Будемо сподіватися, що наше суспільство розкриє очі і, дбаючи про свободу кожного індивіда, не забуде і про долю безталанних дівчат. Але досі вони мають цілковиті підстави нарікати на те, що про них забуто, і тому їм слід знехтувати звичаї й забобони і сміливо скинути з себе ганебні пута, які перетворюють їх на невільниць; отоді вони швидко здобудуть тріумф і над суспільними упередженнями, і над громадською опінією; чоловік, ставши вільним, стане й мудрішим і зрозуміє, що несправедливо зневажати дівчат, які так чинитимуть, адже тільки народ підневільний вважає злочином поступливість перед вимогами природи, а народ вільний дивиться на це зовсім інакше. Отже, переймися усвідомленням цілковитої законності цих засад, Ежені, і зламай свої кайдани, хоч би чого це тобі коштувало; відкинь з презирством докори недоумкуватої матері, якій ти заборгувала хіба що ненависть і зневагу. І якщо твій батько — а він розпусник — тебе захоче, ти йому не переч; нехай він утішається з тобою, але не дозволяй йому накинути на тебе ярмо; а якщо він усе-таки спробує тебе поневолити, порви пута й розбий кайдани — багато дівчат саме так поводяться зі своїми батьками. Коротко кажучи, трахайся, скільки cтане в тебе снаги, бо саме для цього народилася ти на світ; не став своєму прагненню до втіхи жодних обмежень, окрім своїх сил і своїх бажань; не визнавай винятків ні щодо місця, ні щодо часу, ні щодо людей — будь-яка година, будь-який куточок, будь-який чоловік повинні служити домаганням твоєї хоті; постійність — чеснота шкідлива, і природа, чиї права грубо порушено, негайно покарає нас за неї тисячею нещасть. Поки людські закони будуть такими, якими вони є сьогодні, вдаваймося до певного маскування; громадська думка силує нас до цього, але потай надолужуймо за жорстоку цнотливість, якої ми мусимо додержуватися на людях.

Хай кожна молода дівчина знайде собі добру подругу, жінку вільних поглядів, обізнану з правилами світської поведінки, яка навчить її таємно віддаватися втіхам; якщо ж такої подруги їй знайти не вдасться, то хай вона спробує спокусити всіх аргусів, що її оточують; нехай благає, щоб вони зробили її повією, обіцяючи їм усі гроші, які вони зможуть виторгувати за неї, і тоді ці самі аргуси власною персоною або жінки, яких ті знайдуть і яких називають звідницями, незабаром задовольнять усі потреби дівчини; і хай вона тоді пускає бісики всім, хто трапиться їй на цьому шляху — своїм братам, кузенам, друзям, родичам; нехай віддається першому-ліпшому, якщо так треба для маскування її поведінки, а в разі необхідності хай навіть жертвує своїми вподобаннями і своїми симпатіями; інтрижка, яка не принесе їй насолоди і в яку вона кинеться лише з міркувань політики, незабаром приведе її до куди приємніших зустрічей, і ось ми бачимо, як вона пускається берега. Та головне, щоб вона ніколи не повернулася до забобонів, якими отруїли її в дитинстві; нехай вона відкине й розтопче погрози, умовляння, обов’язки, чесноти, релігію, дружні поради, нехай рішуче нехтує і зневажає всіх тих, хто прагне накинути на неї пута, нехай, коротко кажучи, переступає через усе, що перешкоджає їй беззастережно віддатися розпусті.

Лише дивакуватими поглядами наших батьків пояснюється те, що вони пророкують безліч нещасть тим, хто сповідує вільне кохання; на шпичаки можна напоротися на будь-якій дорозі, але на битому шляху пороку над ними пломеніють троянди, а от на багнистих стежках доброчесності троянди не ростуть ніколи. Єдиний камінь спотикання, що його слід остерігатися на шляху пороку — це громадська думка. Але хіба розважлива дівчина, трохи розкинувши розумом, не поставить себе вище цієї нікчемної думки? Втіха, яку дає нам людська пошана, Ежені, — це втіха чисто моральна,і відчути її можуть лише люди певного душевного складу; зате втіха від трахання до вподоби всім, і ці спокусливі принади дуже швидко примушують забути про ілюзорну зневагу, якої важко уникнути, коли ти нехтуєш громадську опінію, зневагу, що її чимало розумних жінок висміюють так завзято, що це править їм за ще одне джерело втіхи. Отже, трахайся, Ежені, трахайся і ще раз трахайся. Твоє тіло належить тобі, мій дорогий ангеле, і тільки тобі; ти одна у світі маєш неподільне право насолоджуватися ним і давати насолоду кожному, хто припаде тобі до смаку.

Користайся з найщасливіших років у твоєму житті; вони тривають дуже й дуже недовго — веселі роки наших утішань! Якщо ми не змарнували своєї юності, якщо замолоду були щасливі, то чудесні спогади даватимуть нам приємність та розраду і в старості. Ну а якщо ми згайнуємо їх?.. Тоді на додачу до старечої немочі та недуг нашу свідомість і тіло шматуватимуть гіркий жаль та жахливі напади каяття, омиваючи слізьми і всипаючи терням похмуру стежку, яка веде до могили. А може, ти плекаєш божевільну надію на безсмертя? Так от, моя люба, лише трахаючись, залишишся ти жити в пам'яті чоловіків. Люди дуже скоро забули про Лукрецію, тоді як Феодора й Мессаліна знову й знову зринають у їхніх спогадах, приносячи їм розраду і поліпшуючи настрій. Тож хіба мислимо, Ежені, не обрати собі долю, яка на цьому світі дарує нам розкішне життя і ще й подає надію на те, що нам поклонятимуться по смерті? Як же, повторюю, не обрати собі таку долю, відкинувши ту, яка у світі земному прирікає нас на жалюгідне животіння, а по смерті не обіцяє нічого, крім зневаги і забуття?

ЕЖЕНІ (до пані де Сент-Анж). О, моя люба подруго, як твоя звабна мова туманить мені голову і спокушає душу! Я зараз у такому стані, що годі його описати… Скажи, а ти могла б познайомити мене з такими жінками… (схвильовано) котрі зробили б мене повією, якби я їх попросила?

ПАНІ ДЕ СЕНТ-АНЖ. Від нинішнього дня і доки ти набудеш трохи досвіду, я і тільки я займатимусь тобою, Ежені; поклади цей клопіт на мене і не сумнівайся, що я подбаю також про всі можливі перестороги, аби приховати твої розпусні витівки; першими чоловіками, які тебе візьмуть, — бо так я хочу, — будуть мій брат і ось цей надійний друг, що тебе навчає, а потім ми знайдемо й інших. Не турбуйся, моя люба, я так влаштую, що ти мов на крилах літатимеш від насолоди до насолоди, я викупаю тебе в морі розкошів, я уквітчаю тебе втіхами, ангеле мій, я нагодую тебе ними до переситу!

ЕЖЕНІ (кидаючись у обійми пані де Сент-Анж). О, моя добра пораднице, я тебе обожнюю! Повір, ніколи не матимеш ти учениці слухнянішої, ніж я; але чи не дала ти мені зрозуміти під час наших колишніх розмов, що дівчина, яка віддається розпусним ігрищам, не зможе потім цього приховати від чоловіка, з котрим рано чи пізно вона одружиться?

ПАНІ ДЕ СЕНТ-АНЖ. Воно-то так, моя любонько, але існують таємні засоби, які дозволяють уникнути цих неприємностей. Я неодмінно ознайомлю тебе з ними, і хай навіть ти трахатимешся, як Марія-Антуанетта, я обіцяю поставити тебе під вінець не менш цнотливою, ніж ти була в той день, коли з’явилася на світ.

ЕЖЕНІ. О, ти чудесна жінка! Ну гаразд, навчай мене далі. Тепер якомога доступніше розтлумач мені, як має поводитися жінка заміжня.

ПАНІ ДЕ СЕНТ-АНЖ. Хай там у якому становищі перебуває жінка, моя люба подруго, — чи то в дівоцтві, чи то в шлюбі, чи то у вдівстві, — вона ніколи не повинна ставити перед собою іншу мету, не повинна мати іншої заклопотаності чи бажання, як тільки трахатися і трахатися з ранку до вечора; бо саме для цього — і тільки для цього! — створила її природа; і якщо я вимагаю, аби для здійснення цієї місії вона потоптала ногами всі забобони, якими напхали її з малих літ, якщо я рекомендую їй категорично нехтувати настанови родини, з глибокою зневагою відкидати всі напучення батьків, то ти й сама маєш здогадатися, що з усіх пут, які слід порвати, я в першу чергу і беззастережно рекомендую порвати пута законного шлюбу. І справді, уяви собі, Ежені, юну дівчину, яка щойно вилетіла з батьківського гнізда або вийшла з пансіону, нічого не знаючи, не маючи аніякісінького досвіду і змушена безпосередньо з дитинства перейти в руки чоловіка, якого вона ніколи не бачила, змушена принести перед вівтарем присягу на вірність цьому чоловікові, присягу тим безглуздішу, що дуже часто бідолашка від самого початку плекає в серці палке бажання зрадити своє слово. Чи можна уявити собі, Ежені, долю жахливішу, аніж ця? І ось вона спутана по руках і ногах — байдуже, любить вона свого законного чоловіка чи ні, незалежно від того, як він до неї ставиться, — з ніжністю чи брутально й грубо; її честь тепер залежить від того, чи додержує вона свою присягу, і якщо дівчина порушить слово, її честь вважають заплямованою; їй лишається на вибір або загинути відразу, або тягти ярмо, аж поки все одно вона помре з розпуки. Ой ні, моя люба, ой ні, не для цього народжено нас на світ; ці безглузді закони повигадувано чоловіками, і ми не повинні їм підкорятися. Навіть офіційне розлучення — чи може воно вдовольнити нас? Аж ніяк! Хто нам гарантує, що в другому шлюбі ми здобудемо щастя, якого не знайшли в першому? Отож нам лишається тільки одне: потай надолужувати за всі невигоди, що їх ми терпимо, обплутані путами безглуздого рабства, напевне знаючи, що хай би до яких крайнощів удавалися ми в своїх розпусних походеньках, вони не тільки не суперечать законам природи, а навпаки свідчать про те, що ми складаємо їй найщирішу шану, поступатися жаданням, закладеним у нас нею і тільки нею, хіба це не означає жити згідно з її повеліннями? Образити її ми могли б саме в протилежному випадку — якби чинили всупереч законам світобудови. Отож подружня зрада, що її чоловіки розглядають як злочин і нерідко карали за неї смертю, це не що інше, Ежені, як визнання природного права, якого ніколи не зможуть нас позбавити фантазії наших тиранів. «Але хіба не жахливо, — заявляють нам чоловіки, — ставити нас у безглузде становище, коли ми ніжно любимо, як власних дітей, коли, ні про що не здогадуючись, цілуємо й обіймаємо виплодків ваших розпусних утіх?» Такий аргумент висунув Руссо; і я погоджуюся, що це єдине правдоподібне — але тільки правдоподібне! — заперечення, гідне бути використаним як полемічна зброя проти подружньої невірності. Та хіба так важко уникнути вагітності, коли віддаєшся розпусті? Ну а якщо припустилася необачності й таки завагітніла, то хіба не простіше простого позбутися небажаної дитини? Та оскільки ми ще повернемося до цієї теми, то розгляньмо спочатку лише суть подібного аргументу; і ми переконаємося, що хоч би яким переконливим він видавався, насправді він не має під собою ніякого грунту. По-перше, поки я сплю зі своїм чоловіком, поки його сім’я вливається в мою матку, то нехай водночас я матиму стосунки з десятьма іншими, ніхто й ніколи не доведе йому, що дитина, яка в мене народиться, не буде його дитиною; вона може бути від нього так само, як і не від нього, і хай навіть у глибині його душі виникнуть сумніви, він ніколи не повинен вагатися (адже брав-таки він участь у діяльності, що сприяла появі немовляти на світ!) визнати йому чи не визнати це створіння своїм. Оскільки воно може йому належати, йому воно і належить, і кожен чоловік, здатний терзатися муками на підставі подібних підозр, терзався б ними і в тому разі, якби його дружина була весталкою, бо неможливо ручатися за жодну жінку, і навіть та, котра жила цнотливим життям десять років, може спіткнутися — для цього вистачить і одного дня. Отже, якщо чоловік підозріливий, то він підозрюватиме дружину за будь-яких обставин і ніколи на всі сто відсотків не повірить, що дитина, котру він обіймає та цілує, — це справді його дитина. А що сумніватиметься він у будь-якому випадку, то немає нічого поганого в тому, аби іноді і справдити його підозри: від цього його душевний стан не зміниться — і в тому разі, коли він почуватиме себе щасливим, і в протилежному; отже, хай усе буде, як воно є. Ну, припустімо, він помиляється щодо свого батьківства, припустімо, він пестить плід розпусних утіх своєї дружини — і що в цьому поганого? Хіба ми з ним не володіємо спільним майном? У такому разі, чому б мені й не взяти в нашу сім’ю дитину, якій по праву належить частина цього майна? Їй дістанеться моя частка, і вона нічого не відбере в мого ніжного чоловіка; зрештою мій посаг належить мені, і моя дитина матеріально залежатиме тільки від мене. Ну а якби мале народилося від мого чоловіка, то хіба не мало б воно права на частину мого майна, адже вийшло б воно з мого лона? Так і нагуляна дитина дістане від мене свою частку, з огляду на ту саму причину кровної спорідненості. Оскільки дитя моє — я повинна його забезпечити. Тож який докір можете ви мені закинути? В чому моя провина? — Вона в тому, що ви дурите свого чоловіка; ви вводите його в оману — а це жорстоко, — Ні, я просто зводжу з ним порахунки, ото й усе; адже першою одурили мене, коли силоміць запхали мою голову в подружнє ярмо; і тепер я просто плачу йому тією самою монетою. — Але ж ви завдаєте смертельної образи чоловіковій честі. — Який забобон! Мої розпусні втіхи анітрохи не зачіпають мого чоловіка — люди давно позбулися цієї химери, — і мої гріхи належать одній мені, а моя гульня завдає моєму чоловікові не більшої кривди, аніж мені його походеньки. Я можу трахатися з усіма на світі, навіть його не дряпнувши! Отже, моя провина — вигадана, її просто не існує й існувати не може. Розгляньмо два можливі варіанти; або мій чоловік — суб’єкт брутальний і ревнивий, або людина чуйна й делікатна; у першому гіпотетичному випадку сам Бог велів, щоб я помстилася за його грубе ставлення; у другому — я не завдам йому ніякої прикрості. Адже якщо він людина порядна й щира, то тільки радітиме, знаючи, що мені приємно; людина делікатна просто не може не поділяти щастя улюбленого створіння. — Ну а якщо ви його кохаєте, ви згодні, щоб і він вас обманював? — О, лихо жінці, якій забандюриться ревнувати свого чоловіка! Якщо вона його любить, то хай задовольняється тим, що він їй дає; але хай ніколи не пробує обмежити його волю; вона не тільки нічого цим не доб’ється, а й настроїть його проти себе. Якщо я маю тяму в голові, я ніколи не перейматимуся походеньками свого чоловіка. Хай він так само не зважає на мої любовні пригоди, і в нашій родині пануватиме мир! ПІДСУМУЄМО. Отже, як ми маємо ставитися до так званої «подружньої зради»? Хай навіть вона не обійдеться без наслідків і призведе до появи в домі дітей, які не належать законному чоловікові — ну то й що? Оскільки вони народжуються з лона жінки, то мають незаперечне право на частину її майна, а отже, й спільного майна родини; чоловік, якщо він людина розважлива, повинен сприймати їх так само, як сприймав би він дітей своєї дружини від першого шлюбу, ну а якщо він про це не здогадується, то взагалі не має підстав почувати себе нещасним, бо не можна страждати від лиха, про яке ти не знаєш. Тепер розгляньмо випадок, коли подружня зрада не призводить до видимих наслідків і законний чоловік не здогадується про неї; за таких обставин жоден юрист ніколи не доведе, що це злочин, у такому разі подружня зрада — це дія, яка анітрохи не шкодить чоловікові — адже він нічого про це не знає — і вельми приємна для жінки, якій вона дає насолоду; ну а якщо законний чоловік розкриє подружню зраду, то його біда полягатиме не в самій зраді — адже не була вона бідою до тієї хвилини та й законам природи вона ні в чому не суперечить; біда буде тільки в тому, що чоловік припустився необачності, недоречно її розкривши, отже, винен у всьому лише чоловік і ніхто більше, в тім числі не винна і його дружина. Тому всі ті, хто колись карав жінок за подружню зраду, були катами, тиранами, ревнивцями, які дбали тільки про себе і несправедливо уявляли собі, що досить образити їх особисто, аби стати злочинцем, так ніби особисту образу можна вважати за злочин і так ніби можна називати злочином дію, що не тільки не завдає анінайменшої шкоди ані природі, ані суспільству, а й вочевидь служить і тому, й тому. Бувають, одначе, випадки, коли подружня зрада ставить жінку в дещо незручне становище, бо її надто легко довести — хоча від цього вона не стає більш злочинною: наприклад, у тих випадках, коли законний чоловік страждає імпотенцією або схиляється до смаків, суперечних суспільним поглядам на мораль. Оскільки жінка втішається, а її чоловік не віддається таким утіхам ніколи, то її розпусні пригоди, поза всяким сумнівом, більше впадають у вічі; але чи має вона бентежитись через це? Звичайно ж, ні. Єдина пересторога, якої їй слід дотримуватися — це не родити дітей або позбуватися їх, якщо застережні заходи зазнають невдачі. Ну а коли чоловік нехтує свої законні обов’язки з причини своїх протиприродних уподобань і вона змушена втішатися з іншими, то їй насамперед треба примусити себе без огиди задовольняти ті вподобання, хай якими збоченими вони їй здаватимуться; бо потім їй легше буде переконати чоловіка в тому, що така поблажливість заслуговує винагороди і що за свої не зовсім звичні послуги вона має право вимагати цілковитої волі. В таких випадках чоловік або відмовляє їй, або погоджується; коли він погоджується, як, приміром, мій чоловік, то жінка безтурботно й залюбки віддається кому охота, подвоївши турботливу й поблажливу увагу до його забаганок; якщо ж він відмовляє, то жінка просто опускає вуаль і надолужує своє під її захистом. З чоловіком-імпотентом можна і розлучитися, але це не має вплинути на твою поведінку, ти повинна трахатися, моя люба, за будь-яких умов і обставин, бо ми створені, щоб віддаватися чоловікам, бо, злягаючись із ними, ми виправдовуємо своє природне призначення, а всякий людський закон, що суперечить законам природи, заслуговує тільки зневаги.

Дурепою заплішеною треба вважати жінку, що їй такі безглузді пута, як пута законного шлюбу, перешкоджають віддаватися тим, хто їй до вподоби, жінку, котра боїться або вагітності, або чоловікового гніву, або тремтить — щось безглуздіше годі собі уявити! — за свою репутацію. Ти й сама бачила, Ежені, ти й сама переконалася, якою треба бути ідіоткою, щоб отак підло приносити в жертву найдурнішим забобонам і своє щастя, і всі усолоди життя. Жінка повинна трахатися, трахатися безтурботно й безкарно! Трошки облудної слави, пусті надії на прихильність Божу — чи відшкодують вони їй за її жертви? Ой ні, ой ні! І доброчесність, і порок — усе перемішається в могилі. Минає кілька років, і люди забувають, кому вони співали славу, а кого — ганьбували. І нічого ти не доб’єшся, уникаючи плотських радощів — тільки проживеш життя без утіхи і випустиш дух, так її й не скуштувавши.

ЕЖЕНІ. Як переконливо звучить для мене твоя мова, мій ангеле! Як легко розбила ти мої упередження! Як швидко зруйнувала фальшиві засади, понапихані в мене матір’ю! О, я хотіла б вийти заміж уже завтра, щоб негайно запровадити в життя твої настанови! Які вони спокусливі, які правдиві і як подобаються мені! Лише одного я не зрозуміла, моя люба подруго, з того, що ти мені розказала, і благаю прояснити мої сумніви. Ти, здається, натякнула, що твій чоловік воліє розваги іншого виду, аніж ті, які сприяють появі на світ дітей?

То що ж він з тобою робить? Повір, мені дуже цікаво це знати.

ПАНІ ДЕ СЕНТ-АНЖ. Мій чоловік був уже старий, коли я вийшла за нього заміж. Уже в першу шлюбну ніч він мене попередив про свої химерні вподобання, запевнивши, що особисто він ніколи ні в чому мене не обмежуватиме — хоч би якими виявилися мої смаки. Я пообіцяла підкорятися йому, і відтоді ми обоє втішаємося благословенною волею. Чоловік вимагає від мене, аби я смоктала те, що він пхає мені до рота, а крім того додає до цього одну дивовижну деталь: коли я, стоячи над ним навкарачки, палко всмоктую рідину, вироблену в його яйцях, і мій зад зависає над його обличчям, я повинна класти йому в рот!.. І він усе ковтає!..

ЕЖЕНІ. Оце справді дивна химера!

ДОЛЬМАНСЕ. Жодну людську звичку не можна розглядати як химеру, та ще й дивну, моя люба ученице. Усі вони закладені в природі; створюючи людей, вона визнала за потрібне наділити їх не тільки різними обличчями, а й різними вподобаннями, і нам анітрохи не слід дивуватися розмаїттю наших смаків, як не дивуємося ми розмаїттю рис. Химера, про яку розповіла вам ваша подруга, увійшла до моди з незапам'ятних давен. Їй самозабутньо віддаються безліч чоловіків, а надто чоловіки не першої молодості, А ви хіба відмовили б, Ежені, якби хтось попросив у вас подібної послуги?