Розділ другий

— входили і виходили. Попрощалася зі мною допіру чверть години тому. Якби до тебе не завітала твоя приятелька Андре, я б послала по тебе». — «Та хто ж це?» — «Особа, яка нікого не візитує». — «Принцеса Пармська?» — «Направду, мій син розумніший, ніж мені здавалося. Не варто тобі загадувати загадку, бо ти її одразу розгадаєш». — «Вона не перепросила за свою вчорашню холодність?» — «Ні, це було б нерозумно, її перепросинами була візита. Твоя бабуся сказала б, що це дуже гарно з її боку. Здається, близько другої вона прислала лакея дізнатися, чи сьогодні мій день. Йому відповіли, що я приймаю, і тоді вона піднялася до мене». В першу хвилину мені спала думка, якою я не посмів поділитися з матір’ю, про те, що напередодні принцеса Пармська, оточена блискучим товариством, з яким вона спілкувалася тісно і любила розмовляти, відчула при появі моєї матері нехіть, і цю нехіть навіть не намагалася приховати. Гоноровитість, урівноважена згодом вишуканою ґречністю, була цілком у дусі німецьких аристократок, яку, зрештою, перейняли Ґерманти. Але моя мати зрозуміла, як зрозумів і я, що принцеса Пармська просто її не впізнала, і тому не вділила їй уваги, але коли мама пішла, дізналася, хто це був, чи то від дукині Ґермантської, яка її спіткала внизу, чи то зі списку гостей, оскільки швейцари запитували перед входом прізвища, аби їх записати. Принцеса вважала, що було б неввічливо передати моїй матері або сказати їй: «Я вас не впізнала», і дійшла висновку, — і це цілком узгоджувалося з ґречністю німецьких дворів і манерами Ґер-мантів, як,моя перша версія, — що візита, річ виняткова з боку Її Високости, та ще візита кількагодинна, має здатися моїй матері поясненням у непрямий і не менш переконливий спосіб. Так воно й сталося.

Проте мені не хотілося витрачати часу на розповідь моєї матері про візиту принцеси, оскільки я саме пригадав кілька фактів, пов’язаних з Альбертиною, про які я збирався, але забув, запитати в Андре. Як же небагато, зрештою, я знав і мав шанс довідатися про цю історію, а тільки вона мене глибоко цікавила, принаймні, в певні хвилі! Адже людина — істота без певного віку, наділена здатністю молодіти протягом кількох секунд на багато років. Оточена стінами пережитого часу, вона плаває серед них, начебто в якомусь басейні, де рівень води повсякчас змінюється і утримується на висоті то однієї, то іншої доби. Я написав Андре, що хочу її бачити. Вона з’явилася лише за тиждень. Я майже зразу запитав її: «Ви запевняєте, що Альбертина перестала робити ці речі вже під час свого перебування тут, — це означає, що вона покинула мене, аби мати більше свободи, — але ради якої подруги?» — «Нічого подібного. Тут зовсім про це не йшлося». — «Тоді, може, це я став їй зовсім немилий?» — «Навряд. Мені здається, її підбила покинути вас тітка, вона мала намір видати її за цього поганця, ну, знаєте, за того молодика, якого ви прозвали «Я сів маком». Він кохав Альбертину і просив її руки. Бачучи, що ви на ній не одружитеся, вони обидві злякалися, як би занадто довге перебування у вас не знеохотило його до шлюбу. Пані Бонтан, якій молодик набридав, викликала Альбертину. Альбертина потребувала стрия і дядини, і коли вони поставили питання руба, втекла від вас». У ревнивому засліпленні мені ніколи не спадало на думку таке пояснення втечі. Я схибнувся на Альбертининій схильності до жінок і на стеженні за нею. Я забув, що по якомусь часі пані Бонтан могло здатися дивним те, що із самого початку шокувало мою матір. У кожному разі, вона мала підстави побоюватися, як би це не шокувало жениха, якого вона мала про запас, якщо не дійде до шлюбу зі мною. Альбертина, всупереч давньому передбаченню матері Андре, знайшла собі добру, міщанську партію. І коли Альбертина надумала піти до пані Вердюрен, коли відбула з нею секретну розмову, коли вона гнівалася на мене, що я пішов на вечір, не попередивши про це, то мета інтриги її та пані Вердюрен полягала в тім, аби звести її не мадемуазель Вентейль, а її кузеном, який кохав Альбертину і якому пані Вердюрен, знаходячи в цьому задоволення своїх матримоніяльних планів, яке дивує у певних родин, поки не ввійде в їхню ментальність, — дозволяла взяти собі безпосаж-ну. А я забув і думати про цього кузена, який, може, давав їй першу науку і завдяки якому вона вперше поцілувала мене. Словом, уявлення, яке я склав про Альбертинині переживання, треба було або замінити іншим, або накласти одне на інше, бо хто знає, чи одне не виключало інше: потяг до жінок не перешкоджав заміжжю. Чи справді заміжжя було причиною її утечі, і вона не сказала мені про це, аби не здаватися залежною від тітки або не змушувати мене одружуватися? До мене почало доходити, що система численних причин одного й того самого вчинку, уживана Альбертиною у стосунках із подругами, коли вона кожній давала зрозуміти, що прийшла ради неї, була нібито штучним, вигаданим символом різних аспектів, яких прибирає цей учинок залежно від нашої точки зору. Подив і якийсь сором на думку, що я ніколи не усвідомлював, що Альбертина була в мене у фальшивому становищі, яке могло не подобатися її тітці, — цей подив був не перший і не останній у моєму житті. Коли я намагався зрозуміти взаємини, які склалися між двома людьми, а також породжені цим проблеми, то стільки разів мені доводилося чути когось третього, хто викладав мені свою власну точку зору і помічав те, що, може, спричинило кризу! І якщо вчинки такі непевні, то з якого дива самі люди теж не були б такими? Визнаючи правоту за тими, хто твердив, що Альбертина була пройда, яка намагалася вийти за того чи того чоловіка, неважко було уявити собі, як би вони відгукнулися про її життя в мене. А проте вона була, на мою думку, жертва, може, жертва, не зовсім невинна, але тоді провина її була в іншому, а саме — в поганих нахилах, але про це мовчок..

Але передусім треба сказати ось що: з одного боку, часто брехня — це риса характеру; з другого боку, у жінок, на вдачу не брехливих, це не що інше, як природна, імпровізована, а згодом якнайкраще організована оборона проти несподіваної та здатної зруйнувати все життя небезпеки — проти любови. До того ж, зовсім не випадково, що інтелектуали і люди тонкої душі зв'язуються завжди з жінками бездушними і негідними, на яких їм, проте, дуже залежить, і що, навіть бачучи своє кохання без взаємности, вони не перестають робити все, аби утримати таку жінку при собі. Якщо я скажу, що такі люди відчувають потребу страждати, то я для точності помину лише низку попередніх тверджень, які роблять цю потребу страждання — в певному сенсі мимовільну — чимось, що з абсолютною послідовністю випливає з цих тверджень. Помину я і ту істину, що натури всебічно обдаровані трапляються рідко, і тому людина, яка живе багатим внутрішнім життям і має делікатну вдачу, звичайно наділена слабкою волею, вовд є іграшкою звички чи страху, що прокидається в ній на думку про страждання, яке може за хвилю впасти на неї і зробить її невільником постійних мук; ось чому така людина ніколи не порве з жінкою, яка не любить її. Можна дивуватися, що вона вдовольняється такою крихтою її любови, але не слід забувати, якого болю може завдати кохання, яке вона живить у своєму серці. Не слід над сердекою надто і бідкатися, бо ті страшні переживання через нерозділену любов, від’їзд або смерть коханої схожі на удари паралічу, які спочатку нас розбивають, а потім до наших м’язів поволі знову вертаються гнучкість та життєва снага.» Крім того, цей біль винагороджується. Вражливі інтелектуали загалом бачать брехню. Але й вони попадаються на неї тим легше, що при всьому своєму розумові не виходять за межі світу абстрактних концепцій, мляво на все реагують і живуть болем, завданим їм жінкою, а не ясною свідомістю, чого вона хотіла, що робила, кого кохала,

— свідомістю, що випадає на долю людей сильних духом, необхідним для них, щоб дивитися в майбутнє замість оплакувати минуле. Отже, вони відчувають себе ошуканими, але не знають, як їх ошукують. Ось чому звичайна жінка, любов до якої викликає загальний подив, збагачує їхній внутрішній світ куди більше, ніж це могла б зробити мудра жінка. За кожним її словом вони відчувають брехню, за кожним домом, куди вона нібито йде, — інший дім, за кожним учинком, за кожною людиною — інший учинок, іншу людину. Звичайно, вони не знають, як стоїть справа, не мають досить снаги, щоб довідатися, може, взагалі не матимуть змоги довідатися. Брехуха уміє ошукувати з допомогою дуже простого трюку, не завдаючи собі труднощів навіть змінити його, багато людей заразом або, більше, одну й ту саму людину, що могли б вивести її на чисту воду. Все це породжує в очах вражливого інтелектуала світ, сповнений безкрайніх перспектив, який його ревнощі прагнуть дослідити і до якого його інтелект виявляє певне зацікавлення.

Я, хоч, може, і не був одним із цих людей, але тепер, після Альбертининої смерти, став на порозі таємниці її життя. Між іншим, хіба нескромність, яку виявляють лише тоді, коли земне життя якоїсь людини добігло кінця, не свідчить про те, що ніхто по-справжньому не вірить у життя майбутнє? Якщо ця нескромність справжня, ті, хто її виявляє, повинні остерігатися, що це їм візьме за зле та людина, якої вони так боялися, коли вона жила, що глибоко ховали цю таємницю. Якщо нескромність уявна, вони повинні боятися гніву померлого ще більше, коли вірять у небо. Але ніхто в нього не вірить.

Цілком імовірно, що в Альбертининому серці розігрувалася довга драма між двома намірами: залишитися чи покинути мене, причому щоб утеча була спровокована або тіткою, або згаданим молодиком. Проте найважливіше для мене було те, що Андре, не маючи вже причин що-небудь від мене приховувати про Альбертинині норови, присягалася, що не було нічого такого між Альбертиною, з одного боку, і мадемуазель Вен-тейль та її приятелькою — з другого (Альбертина ще не розібралася у своїх власних уподобаннях, коли знайомилася з цими молодими жінками, а ті з обави, що, скоряючись потягові, можуть помилитися, — такий страх викликає стільки ж помилок, як і сам потяг, — вважали її за дуже вороже налаштовану проти цих справ. Згодом, може, вони довідалися про збіг своїх смаків, але тоді вони вже знали надто добре Альбертину, та й вона встигла їх чудово пізнати, щоб усі вони могли думати робити це разом.)

Загалом я й досі не розумів, чому Альбертина мене покинула. Якщо жіноче обличчя не охопити поглядом, безсилим припасти до всієї цієї рухливої поверхні, не охопити губами і вже, принаймні, пам’яттю, затемненою ще й хмарами залежно від суспільного стану жінки, від висоти, на якій стоїш ти сам, то яка ж густа заслона розмежовує її вчинки та спонуки! Спонуки чаяться т?к глибоко, що їх нам не видно, і в додатку, опріч відомих нам учинків, породжують інші, часто абсолютно протилежні тамтим. У яку добу не бувало державного мужа, шанованого друзями як святого, а потім виявлялося, що той падлючив, обдирав державу, зраджував батьківщину? Як часто великого магната обкрадав інтендант, якого він виховав і вважав за порядну людину і який, може, навіть колись ним був! Наскільки ж та заслона, що приховує чужі спонуки, непроникливіша, якщо ми кохаємо жінку! Вона затемнює наше уявлення про неї та про її вчинки, а вона, відчуваючи, що її кохають, перестає раптом цінувати те, що раніше вважалося за подарунок долі. Можливо, під впливом нашого почуття до неї вона прикидається байдужою до долі у сподіванні, що, змушуючи нас терпіти, виграє ще більше. Певну ролю в цьому може відігравати ще й бажання по-торгуватися або навіть якийсь конкретний факт з її життя, якась інтрига, якої вона не звірила нікому з побоювання, щоб та не дійшла до нас, хоча багато людей могли б її здобути, якби прагнули цього так само палко, як ми, зберігаючи при цьому більше спокою і викликаючи в зацікавленої менше підозр, — інтрига, мабуть, комусь відома, але відома тому, кого ми не знаємо і не потрапили б віднайти. Серед різних чинників, які викликають незбагненне ставлення до нас, треба враховувати ще й дивацтва характеру, які штовхають людину — чи то з недбальства до своїх інтересів, чи то з ненависті, чи то з любові до свободи, чи то з раптового вибуху гніву, чи то зі страху перед тим, що подумають інші — робити зовсім протилежне тому, чого ми сподівалися. А потім існують ще й різні середовища, системи виховання, які ми не враховуємо, оскільки, розмовляючи удвох, згладжуємо їх словами, але які виникають знову, коли ми залишаємося самі, і керують учинками кожної особи з точки зору такої відмінної, що справжня їхня зустріч стає неможливою.

«Але ж, люба моя Андре, ви знову говорите неправду. Пригадуєте (ви самі це мені сказали, я телефонував вам напередодні, пам’ятаєте?), як кортіло Альбертині піти на прийом до Вердюренів, де мала бути мадемуазель Вентейль, приховуючи це від мене як щось, чого я не повинен був знати?» — «Так, тільки Альбертина не мала поняття, що туди збирається мадемуазель Вентейль». — «Тобто як? Ви ж бо самі мені сказали, що за два дні перед тим вона бачила пані Вердюрен. Андре, навіщо нам ошукувати одне одного? Якось уранці я знайшов у покої Альбертини цидулку від пані Вердюрен, у тій цидулці вона просила її не спізнюватися на чаювання». — І я показав Андре сю цидулку; в останні дні перед утечею Франсуаза навмисне поклала цидулку на самому верху серед Альбертини-них речей, аби я її побачив, і я тепер з жахом думав, що поклала вона її там на те, аби підсунути Альбертині думку, що я порпаюся в її паперах, чи, принаймні, дати їй взнаки, що я ту цидулку читав. І я не раз загадувався: чи не ця підступна інсценізація неабияк уплинула на Альбертинине рішення покинути мене, коли вона переконалася, що нічого більше не може від мене приховувати, і відчувала себе знеохоченою, переможеною. Я показав Андре цидулку: «Я не відчуваю жодної скрухи, мене виправдує моє родинне почуття... «Ви добре знаєте, Андре, що вона завжди мовила про приятельку мадемуазель Вентейль як про свою матір, як про свою сестру». — «Але ж ви не так зрозуміли цю записку! Пані Вердюрен хотіла звести Альбертину у себе вдома не з приятелькою мадемуазель Вентейль, то був жених «Я сів маком», «родинне почуття» — це почуття, яке плекала пані Вердюрен до цього поганця, а поганець таки її кузен. Правда, у мене склалося враження, що Альбертина згодом довідалася, що має прийти мадемуазель Вентейль; пані Вердюрен могла їй мимохідь про це повідомити. Думка про те, що вона знов побачить давню приятельку, мабуть, радувала Альбертину, нагадувала їй про любу минувшину, от як раділи б ви, якби мали піти туди, де, як вам сказано, буде Ельстір, але не більше, навіть менше. Ні, якщо Альбертина не сказала вам, чому їй хочеться туди піти, то лише тому, що там була призначена репетиція, на яку пані

Вердюрен запросила небагато осіб, і серед них того кузена, якого ви бачили в Бальбеку. Пані Бонтан зводила його з Альбертиною, і вона хотіла з ним побалакати. То був неабиякий шельма... Зрештою, не треба дошукуватися стількох причин. Один Бог відає, як я любила Альбертину і яке це було добре створіння. Надто вона припала мені до душі відтоді, як перехворіла тифоїдною гарячкою (за рік перед тим, як ви з нами всіма познайомились), вона стала справжнім паливодою. Раптом її брала нехіть до всього, хай би що робила, тож треба було все міняти, і то притьмом, мабуть, вона й сама не знала, з якого дива. Пам’ятаєте той рік, коли ви вперше прибули до Бальбека, коли ми з вами познайомилися? Одного чудово дня вона веліла прислати їй телеграму з викликом до Парижа, і ми ледве здужали спакувати її валізи. А вона ж не мала жодного приводу, щоб їхати. Всі причини, які вона наводила, були вигаданими. Адже в Парижі її чекала нудота. Ми залишалися в Бальбеку. Грали ще в ґольф, і навіть змагання за великий кубок, які її так тішили, не були завершені. І вона б, напевно, його виграла. Треба було провести на узмор’ї якийсь тиждень. А вона рвонула звідси з копита. Згодом я часто з нею про це розмовляла. Вона признавалася, що й сама не знає, чому їй заманулося поїхати; може, затужила за містом (подумайте, чи можна затужити за таким містом, як Париж?), може, їй увірився Бальбек, їй ввижалося, ніби з неї кпили». Те, що я почув від Андре, було слушно остільки, оскільки різниця між умами пояснюється розбіжністю вражень різних людей від одного і того самого твору, а різниця у чуттєвих сприйманнях дозволяє зрозуміти, чому ми не вміємо переконати тих, хто нас не любить; існує також різниця між характерами, особливостями певного характеру, від яких залежить поведінка. Врешті я перестав думати про це пояснення і примирився з тим, що так важко в житті осягнути правду. Тоді я й помітив, що Альбертина хотіла піти до пані Вердюрен і приховувала це від мене. Я не помилився. Та коли ось так ми схопимо один факт, інші, показуючи нам тільки свою видимість, — наче злий бік килима, реальний злий бік учинку, інтриги чи сердечної справи, — вислизають від нас, і ми бачимо єдино процесію пласках силуетів, про які говоримо собі: це те, а це оте; це через неї, а це через ту. Звістка про те, що там мала бути мадемуазель Вен-тейль, здавалося, пояснювала все, тим паче що Альбертина, випереджаючи хід подій, сама мені про це сказала. А згодом хіба вона не відмовилася присягтися мені, що присутність мадемуазель Вентейль зовсім не справила їй задоволення? А щодо цього молодика, я пригадав усе, що мені випало з пам’яти. В той час, коли Альбертина мешкала в мене, я спіткав його випадково, і він був зовсім інший, ніж у Бальбеку — вишукано ґречний, майже сердечний. Прохав дозволити відвідати мене, на що я не пристав з багатьох причин. Тепер я зрозумів, що, знаючи про перебування Альбертини під моїм дахом, він хотів зі мною заприязнитися, аби її викрасти, і дійшов висновку, що він лайдачисько. Коли я побачив уперше твори молодика, я все ще думав, що йому так хотілося прийти до мене лише через Альбертину, і, не збираючись йому дарувати цього, згадав, що я поїхав колись до Донсьєра, щоб провідати Сен-Лу, а насправді тому, що кохав дукиню Ґермантську. Правда, справа там була зовсім інша: Сен-Лу не кохав дукині Ґермантської, отож з мого боку то було якесь лукавство, проте аж ніяк не підступність. Але потім я подумав, що ніжність, яку ми відчуваємо до того, в чиїх руках предмет нашого бажання, ми відчуваємо й тоді, коли посідач цього предмета любить його ради себе самого. Безперечно, в такому випадку треба боротися проти дружби, бо така дружба веде прямісінько до зради. Я гадаю, що сам я завше так роблю. Але про тих, хто не має на це сили, годі сказати, що вони відчувають до посідача якусь приязнь, тоді як у них чаїться лише підступність. У них ці почуття щирі і тому виявляються дуже палко, через що, коли зрада вже сталася, одурений муж чи коханець може сказати тоном враженої й обуреної людини: «Якби ви чули, як цей лотрись-ко повсякчас запевняв мене у своїй прихильності!» Якщо у людини крадуть її скарб, то це ще можна зрозуміти. Та якщо при цьому відчувають сатанинську потребу спершу присягатися їй у своїй приязні, то це вже крайня межа підлоти та зле-дачіння. Ба ні, тут не було упивання своїм зледачінням, як не було навіть свідомої брехні. Та сердечність, яку того дня виявив до мене Альбертинин псевдонаречений, мала ще одне виправдання, бувши чимось більшим, аніж проста закоханість у мою подружку. Зовсім недавно він почав усвідомлювати себе й видавати за творчу людину. Спорт, гулі поступилися місцем перед іншими інтересами. Коли він дізнався, що мене цінували Ельстір та Берґотт, та до того ще й Альбертина, мабуть, передавали йому мої літературні враження, з яких вона висновувала, що я теж міг би писати, то я зробився для нього (для нової людини, за яку він сам себе тепер мав) цікавим, з ким би він охоче зблизився, кого б прагнув втаємничити у свої проекти, а може, й попросив би познайомити з Ельстіром. Отже він був щирий, набиваючись до мене на гостину, клянучись у симпатії до мене, якій його творчі інтереси в поєднанні з відблиском Альбертини набирали рис правдивости. Але, звісно, не лише задля творчих інтересів він аж реґнув потрапити до мене, хоча б для цього йому довелося кинути все на світі. Але цей останній привід, значення якого полягало майже виключно у доведенні двох попередніх до ступеня пароксизму пристрасти двох попередніх, був, може, навіть невідомий йому самому, тоді як ці два існували насправді, так само як могла насправді існувати в Альбертини, коли її потягло на репетицію до пані Вердюрен, цілком пристойна втіха, яку їй заповідала зустріч із подругами дитинства, для неї ледащицями не більшими, ніж вона сама, з якими їй хотілося побалакати, показати їм своєю присутністю, що бідна дівчинка, якою вони колись її знали, тепер бувальниця вишуканого салону, а може, і втіха послухати Вентейлеву музику. Якщо це все не розминалося з правдою, то рум’янець на Альбертиненому личкові, коли я згадав про мадемуазель Вентейль, пояснювався тим, що вона хотіла від мене приховати ранок у пані Вердюрен і план одруження, про який я теж не повинен був довідатися. Відмовляючись тоді клястися в тому, що зустріч того дня з мадемуазель Вентейль не була б для неї втіхою, Альбертина посилила мою муку, утвердила мене в підозрах, але нині, озираючись назад, я мусив визнати, що їй хотілося бути щирою, хотілося саме тому, що йшлося про справу невинну. Проте ще зоставалася розповідь Андре про їхні стосунки з Альбертиною. Навіть якби за викриттями Андре стояла тільки вигадка, спрямована на те, щоб я не почувався щасливим і вищим за неї, хіба я не міг би припустити, що вона дещо прибільшувала те, що в неї було з Альбертиною, зате Альбертина, через свою стриманість, трохи применшувала те, що було в неї з Андре, по-єзуїтському використовуючи певні дефініції, які я тулив зовсім безглуздо, і я дійшов висновку, що її стосунки з Андре не такі, в яких їй треба було признатися, і що вона, відкидаючи їх, не брехала. Та й навіщо думати, що дурила мене, мабуть, вона, а не Андре? Правда і життя важкі, я не здолав їх добре пізнати, і в мене лишилося від них враження, в якому туга, може, взяла гору над утомою.