Розділ другий

Як? Невже ти цього не знаєш?

Майбутніх юнаків, сьогоднішніх дітей,

Чиї бринять підпарубочі мрії

На віях чарівних твоїх очей.

Ага, мені спало, що і я міг би собі сказати:

Перший раз, як прийшов він до мене сюди,

Я була з ним негорда — тихіше води.

Я сказала йому: «Закохаєшся в мене,

То узнаєш, як можна кохати шалено».

І відтоді в його тільки спала раменах.

Зацікавившись, на яку жінку виливається ця поетична струя, я мимоволі пристав і замість поспішити до Андре, відчинив двері. Вірші читав барон де Шарлюс жовнірові, в якому я одразу впізнав Мореля. Він мав їхати через два тижні. З де Шарлюсом він уже не був на приятельській стопі, але вряди-годи бачився з ним і просив про різні послуги. Пан де Шарлюс, у почутті якого брало гору чоловіче начало, іноді розкисав. Зрештою, уже хлопцем він не міг розуміти і відчувати вірші інакше, ніж уявляючи собі, що вони звернені не до зрадливої красуні, а до молодика. Я зараз же їм відкланявся, хоча здогадався, що ходити вкупі з Морелем панові де Шарлюсу було дуже приємно, бо на час це створювало ілюзію, ніби він знов оженився. У ньому поєднувалися снобізм монархинь зі снобізмом лакеїв.

Спогад про Альбертину став для мене якимсь фрагментарним; уже не засмучував мене і був єдино переходом до нових прагнень — так акорд готує зміну тональности. Незалежно від скороминущої чуттєвої примхи, — адже я ще залишався вірний Альбертині, — більше щастя, ніж могло б мені дати її чудесне повернення, я знаходив біля Андре. Бо вона могла розповісти про Альбертину більше, ніж колись Альбертина про саму себе. Справи, пов’язані з нею, ще роїлися в моїй голові, тоді як моє почуття до неї — і фізичне, і духовне — зникло. Бажання пізнати її життя, все ще не маленьке, було тепер дужче, ніж потреба її присутносте. З другого боку, думка, що якась жінка мала з Альбертиною стосунки, не будила в мені нічого, опріч пожадання цієї іншої. Я признався в цьому Андре під час пестощів. Тоді вона, нітрохи не дбаючи про те, аби її слова узгоджувалися з усім, що вона казала мені кілька місяців тому, кинула з напівусміхом: «Так, але ж ви чоловік! Отож ми не можемо робити точнісінько те саме, що я робила з Альбертиною». І чи то сподіваючись розпалити в мені жагу (колись, аби потягти її за язика, я сказав їй, що хотів би мати стосунки з жінкою, яка належала Альбертині) або навіяти мені смуток, чи, може, щоб вирвати з коренем із мене почуття вищосте над нею, яке в її тямі давала мені думка, що я був єдиним Альбертининим коханцем, вона додала: «Ах, ми чудово проводили час! Вона була така лагідна, така палка. Зрештою, вона бавилася не тільки зі мною. У пані Вердюрен вона спіткала гарного хлопця Мореля. Порозумілися вони одразу. Він підвизався, — застерігши собі право на власну розвагу, бо любив малих початківок і одразу їх кидав, як тільки підбивав на гріх, — у ролі спокусника, підманюючи молодих рибачок з одлеглого пляжу, молодих праль, які легко закохувалися в чоловіка, але ніколи б не відповіли на зальоти жінки. Щойно дівчина потрапляла під його владу, як він приводив її в якесь надійне місце й передавав Альбертині. Боячись утратити Мореля, який, зрештою, брав участь у забаві, дівчата ніколи не відмовляли, але все одно його втрачали, бо з обави перед наслідками, а також тому, що одного чи двох разів йому бувало досить, він залишав фальшиву адресу і зникав. Він був такий дурисвіт, що одного разу привів Альбертину й одну з них до кулівільського дому розпусти, і там не то четверо, не то п’ятеро брали її чи то разом, чи по черзі. Для нього і для Аль-бертини це була найбільша втіха. Тільки що Альбертина мала потім страшну скруху за гріхи. Мені здається, що, живучи у вас, вона приборкала свою жагу і з дня на день відкладала мить, коли можна було пуститися берега. Крім того, вона так прихилилася до вас, що потім її гризло сумління. Але якби вона вас покинула, то, безперечно, знов узялася б за своє. Вона мала надію, що ви її врятуєте, що ви з нею женитеся. В глибу душі вона відчувала, що це якесь злочинне навіженство, і я не раз застановлялася, чи не вбила вона себе після чогось такого, що колись уже,в одній родині призвело до самогубства. Мушу признатися, що на самому початку перебування у вас вона не одразу припинила ці забави зі мною. Іноді видавалося, що вона дуже цього потребувала, і навіть одного дня, у вашій оселі, хоча ми могли піти собі деінде, не хотіла мене пустити, поки я не лягла з нею. Нам не пощастило — нас ледве не застали зненацька. Альбертина скористалася з того, що Франсуаза пішла щось залагодити, а ви ще не вернулися. На той випадок, якби ви мали свого ключа, вона погасила всі лампочки, щоб ви загаялись, шукаючи вмикача, і лишила двері отвором до свого покою. Ми почули, як ви беретеся сходами. Я ледве встигла причепуритися і встати з ліжка. Я даремно хапалася, бо ви зовсім випадково забули ключа й мусили дзвонити. Та все ж ми розгубилися. Аби приховати наше збентеження, ми обидві, навіть не змовляючись, вигадали, ніби не зносимо запаху садового ясмину, а насправді ми його обожнювали. Ви принесли гіллячку ясмину і, аби приховати сум’яття, ми відвернулися. Але я здуріла: сказала, що Франсуаза, мабуть, уже вернулась і могла б вам відчинити, хоча щойно я вам збрехала: начебто ми з Альбертиною саме вернулися з прогулянки, а Франсуаза ще не встигла піти (і саме це була правда). Найгірше було те, що ми погасили світло, переконані, що ви маєте ключа, — ми боялися, що, входячи, ви побачите, як ми його вмикаємо; в кожному разі, ми дуже довго вагалися. І Альбертина цілі три ночі не могла склепити очей зі страху, що ви запідозрите щось і спитаєте у Франсуази, чому вона перед виходом не увімкнула світла. Альбертина дуже вас боялася і часами твердила, що ви лукавий, злосливий і в душі її ненавидите. Через три дні з вашого спокою вона зрозуміла, що вам не спало на думку розпитувати Франсуази, і відзискала сон. Проте вона порвала стосунки зі мною — чи то зі страху, чи то її гризло сумління, бо казала, що закохана чи то в вас, чи то в когось іншого. Відтоді, як хтось згадував при ній про ясмин, вона шарілася і затуляла рукою обличчя, сподіваючись приховати рум’янець».

Як і щастя, іноді нещастя, приходячи до нас запізно, не набирає всього того розміру, якого воно сягнуло б раніше. Так сталося і з нещастям, яким було для мене страшне зізнання Андре. Очевидно, коли погані вісті мають нас засмутити, буває так, що нещастя, під час якоїсь забави, в спокійному перебігові розмови, не зачіпає нас, а ми, обмірковуючи відповідь на тисячу питань, змінені, перетворені, на догоду нашому співрозмовникові, в комусь іншому, захищені на разі в цьому новому житті від почуттів і страждань, яких ми позбулися і до яких вернемося, коли розвіються ці короткі чари, не встигаємо їх сприйняти. Проте якщо ці почуття і страждання надто сильні, ми мимоволі вступаємо в цю зону нового і нетривалого світу, де, міцно ухопившись за своє страждання, не можемо стати іншими; в такому разі слова одразу доходять до нашого серця, втягуючи його в гру. Але з певного часу слова, пов’язані з Альбертиною, наче звітріла трутизна, втратили токсичну силу. Відстань була вже завелика. Як перехожий, який бачить на небі затуманений серпик і думає: «Але ж це величезний місяць!» — я сказав собі: «Як же це так? Істина, якої я так домагався і якої так боявся, це всього лишень кілька сказаних у розмові слів, що їх годі як слід обміркувати, бо ти не на самоті!» А потім, вона справді заскочила мене зненацька, бо я неабияк намучився з Андре. Далебі, я волів би мати більше сили, аби присвятити себе цій істині; вона й досі залишалася зовні мене, бо я ще не знайшов для неї місця у своєму серці. Нам хотілося б, щоб істина відкривалася нам якимись новими знаками, а не першою-ліпшою фразою, подібною до не раз уже чутих чи сказаних нами. Звичка мислити іноді заважає відчуттю живої реальности, прищеплює імунітет проти неї, робить її продовженням думки. Нема такої ідеї, яка б не містила у собі свого ймовірного заперечення, такого слова, на яке б не було слова у відповідь.

У кожному разі вся ця тепер уже не потрібна правда, — якщо вона таки правда, — про життя померлої коханки з’являється, випливаючи з глибин на поверхню, саме тоді, коли нам годі чимось зарадити. 1 тоді (думаючи про іншу жінку, яку ми тепер кохаємо і з якою може статися те саме, бо ті, забуті, нас уже не обходять) ми відчуваємо гострий біль. Ми кажемо собі: «Аби ж то вона, поки живе, могла зрозуміти і здати собі справу, що після її смерти я довідаюся про всі її таємниці!» Але це зачароване коло. Якби, я міг продовжити Альбертинине життя, я б водночас унеможливив відкриття Андре. Це нагадує традиційну погрозу: «Ось побачите, я перестану ваіс кохати!» — таку правдиву і таку безглузду, бо ми б і справді багато виграли, перестаючи кохати, але такого виграшу нам не хочеться. А по суті, це та сама річ. Бо як ми знов бачимо жінку, яку розлюбили, і довідуємося від неї про все, це означає, що вона вже не вона і ми вже не ми: тієї, кого ми кохали, вже немає. Сюди теж прийшла смерть, роблячи все легким і марним. Я снував усі ці думи, закладаючись, що Андре мовила правду, — що не було виключено, — і що до щирости схилили її саме стосунки зі мною, та риса Андрія-Первозваного-в-полях, яку спершу виявила Альбертина. В цьому їй допомагала та обставина, що вона вже не відчувала ляку перед Альбертиною, адже померлі живуть для нас лише короткий час після смерти і по упливі кількох років згадуються як повалені божества, яких можна ображати безкарно, бо ми перестали вірити в їхнє існування. Але те, що Андре втратила віру в Альбертинине існування, могло ще й штовхнути її (так само як і на викриття таємниці, яку вона дала собі слово берегти) на вигадування брехні, щоб опаплюжити свою'уявну спільницю. А, може, небоязкість дала їй змогу врешті відкрити, викладаючи мені це все, правду або вигадати брехню, а все тому, що я видався їй щасливим та гордим і їй захотілося насолити мені? Можливо, вона відчувала роздратування проти мене (одначе придушуючи своє роздратування, поки бачила мене нещасним, невтішним) через мої взаємини з Альбертиною, яким вона, мабуть, заздрила, уявляючи, що я вважав себе за більш привілейованого від неї завдяки цьому щастю, може, недоступному їй або навіть не годному її заздрости. Я не раз чув, як вона говорила різним людям, що в них нездоровий вигляд, бо вони дратували її своїм чудовим здоров’ям, а надто усвідомленням цього здоров’я. Аби досадити їм, вона твердила, що сама почувається чудово і не переставала це повторювати в найкритичнішій стадії своєї хвороби, аж до того дня, коли, переможена близькою смертю, уже не переймалася тим, що щасливі люди — здорові і знають, що їй не жити. Але до того дня було ще далеко. Може, вона гнівалася на мене за щось, про що я не мав поняття, так як колись заповзялася на молодика, чудового знавця спорту, але поза спортом цілковитого невігласа, з яким ми познайомилися у Бальбеку і який жив з Рахиллю. Андре обкидала його болотом, прагнучи спровокувати позов за наклеп, завдяки чому вона могла б закинути його батькові ганебні діяння, яких той не зумів би спростувати. А може, та злість на мене охоплювала її тільки наворотами і стихала, коли вона бачила, який я сумний. Власне, як тільки Андре помічала, що ті, кого вона з іскрами люті в очах прагнула зневажити, убити, розчавити судовим вироком — хай навіть він ґрунтувався на кривосвідченні, — були сумні, покірні, вона одразу гамувала свою ненависть і хотіла їх улестити. Бо вона не була лиха людина, і якщо її потаємна, глибинна натура не виявлялася насправді така мила, як можна було судити з її особливої запобігливости, а видавала радше заздрість і гординю, то третя натура, ще глибша, щира, але зовсім не реалізована, схилялася до доброти й любови до ближнього. Як усі люди, що в певному душевному стані прагнуть до кращого, але, знаючи його лише зі свого прагнення, не розуміють, що спершу треба порвати з теперішнім — подібно до неврастеніків та морфіністів, які дуже хочуть вилікуватися, не відмовляючись проте від своїх маній чи від морфію; подібно до умів релігійних або залюблеників мистецтва, які прив'язані до світського життя і марять про самоту, але уявляють її як стан, що не вимагає розриву з їхнім попереднім життям, — Андре була схильна кохати всіх, але під умовою спершу побачити їх не тріумфаторами або попередньо їх принизити. Вона не розуміла, що повинна була кохати навіть гордіїв і перемагати їхню пиху любов’ю, а не ще більшою погордою. Вона чинила так, як ті хворі, які хочуть вилікуватися з допомогою засобів, що підтримують їхню хворобу, які ті засоби люблять і зараз же перестали б любити, якби їх зреклися. Годі навчитися плавати, стоячи однією ногою на землі.

Що стосується молодика, спортовця, Вердюренового кузена, якого я спіткав під час моїх двох перебувань у Бальбеку, то треба, випереджаючи події, сказати, що через якийсь час по візиті Андре — розповідь про ці відвідини ще попереду, — мали місце речі, які справили на мене досить сильне враження. Передовсім цей молодик (може, в пам’ять Альбертини, яку він, — про що я тоді не відав, — кохав) заручився з Андре і пошлюбив її, нітрохи не зворушений розпачем Рахилі. Ось тоді (тобто через кілька місяців після відвідин, про які я розповів) Андре перестала обзивати його лайдаком; як дійшло до мене згодом, вона обмовляла його лише тому, що була безтямно закохана в нього і переконана в його байдужості до неї. Але вибухнула ще більша сенсація. Молодик виступив зі скетчами у декораціях і костюмах власного виконання, викликаючи революцію в сучасному мистецтві, принаймні не меншу, ніж та, яку спричинив російський балет. Коротше, найбільші авторитети визнали його творчість за щось ґрунтовне, майже за геніальне. Я, зі свого боку, думаю так само, підтверджуючи таким чином, на свій власний подив, давній суд Рахилі. Хто зустрічався з ним у Бальбеку, коли його цікавило виключно те, чи його нові знайомі носять добре скроєний одяг, хто пам’ятав, як він проводив час за бакара, на верхогонах, за грою в ґольф чи в поло, хто знав, що в школі він завше сидів на ослячій лаві і навіть був виключений з ліцею (після чого, на злість батькам, мешкав два місяці в домі розпусти, де барон де Шарлюс хотів застукати Мореля), почали думати, що, може, це штучки Андре, яка з любови відступила йому свою славу, або що він — це видавалося правдоподібніше — маючи великий маєток, трохи надшарпаний його шаленствами, підплачу-вав зубожілого генія. Такі ось багатирі, не обтесані дружбою з аристократією, уявляють художника таким собі актором, найнятим на заручини їхньої доньки для виголошення монологів, після чого того одразу запрошують до сусідньої вітальні, аби нишком вручити гонорар, або бачать у ньому лише маляра, який портретує їхню дочку після весілля, поки та не почне народжувати і ще виглядає привабливо; вони охоче вірять, що всі світовці, які пишуть, компонують чи малюють, наймають когось за гроші, аби вважатися творцями, так як інші тим самим робом здобувають депутатські крісла. Але все це був наговір. Молодик був і справді автором цих чудових скетчів. Довідавшись про все це, я почав губитися в здогадах. Або він був направду довгі роки безнадійним тупаком, яким здавався, і лише якийсь фізіологічний катаклізм розбудив його геній, приспаний, ніби казкова красуня; або ж у період його буремних шкільних років, провалів на бакалавра, великих програшів у Бальбеку і страхів перед поїздкою трамваєм у товаристві погано одягнених вірних пані Вердюрен, він уже був генієм, який піддався юнацьким захопленням і, поклавши ключа під килимок, залишив свій геній удома, а, може, навіть усвідомлюючи свою геніальність, він так погано вчився тому, що, коли викладач виголошував банальності про Цицерона, він у той час читав Рембо чи Ґете. Щоправда, ніщо не заповідало обґрунтування цієї гіпотези, коли я познайомився з ним у Бальбеку, де всі його помисли зосереджувалися на поправці упряжі чи приготуванні коктейлів. Але її годі було вважати неспростовною. Він міг бути людиною дуже марнославною, а марнославство поєднується з геніальністю, і міг намагатися вражати так, як уважав за найкраще для засліплення того світу, в якому жив, а вражати в ньому можна було аж ніяк не глибоким знанням «Споріднення душ», а радше майстерністю правити четвіркою коней. Зрештою, я зовсім не певен, що навіть коли він прославився як автор чудових, оригінальних творів — поза театрами, де його знали, — він мав охоту озватися до когось, хто не носив смокінга, як його давні знайомі, що свідчило б не про те, що він дурний, а про те, що марнославний, і навіть про його практицизм, про певну проникливість, завдяки яким це його марнославство імпонувало дурням, на чиїй шані йому залежало і для кого смокінґ сяє, мабуть, яскравіше, ніж погляд мислителя. Хто знає, чи не здалася б та чи інша людина обдарована чи навіть нездарна, але наділена духовними запитами, як от я, в очах того, хто б її спіткав у Рівбелі, в бальбецькому готелі чи на дамбі, претензійним ідіотом? Не кажучи про те, що для Октава справи мистецтва мусили бути чимось інтимним, настільки зачаєними в найпотаємніших глибинах його душі, що йому б ніколи не спало говорити про них, як говорив би, скажімо, Сен-Лу, для якого мистецтво мало не менше чару, ніж запряги для Октава. Окрім цього, цілком можливо, що він був азартним гравцем і, кажуть, таким і зостався. А проте, якщо культ, який повернув до життя невідому Вентейлеву творчість, був народжений нездоровою атмосферою монжувенського дому, то, може, найчудородніші шедеври нашої доби (ця думка вразила мене самого) завдячені своїм походженням не всезагальному конкурсові, не взірцевій академічній освіті в дусі Бройля, а частим відвідуванням іподромів та людних барів. У кожному разі причини, які під час перебування в Бальбеку спонукали мене до знайомства з ним, а в Альбертині та її приятельок викликали бажання, щоб я з ним не зіткнувся, не мали нічого спільного з його істотними достойностями і могли б тільки правити за ілюстрацію вічного непорозуміння, яке існує між «інтелектуалом» (у цьому випадку — мною) і світовцями (репрезентованими маленькою «бандою») стосовно особи іншого світовця (юного гравця в гольф). Я не мав ніякого передчуття щодо того, що він обдарований талантом, і всі його чари в моїх очах — такі самі як ті, що мала для мене пані Блатен, — полягали в тім, що він був, усупереч їхнім твердженням, другом моїх подружок і більше належав до їхньої «банди», ніж я. З другого боку, Альбертина та Андре, символізуючи цим нездатність світських людей робити слушні судження про те, що було пов’язане з виявами людського духу, і воднораз природну схильність цих самих людей вдовольнятися в цьому видимістю, не тільки мали охоту визнати мене за недоумка, оскільки я цікавився таким кретином, але особливо дивувалися, що серед усіх гравців у гольф я обрав найменш цікавого. Аби ж то я хоча б захотів зійтися з Жільбером де Беллеврем, цей ґольфіст ще й мав добре підвішений язик, відзначився на олімпіаді з французької і писав непогані вірші (насправді він був дурніший за всіх інших). Або якби я хотів «збирати матеріяли», потрібні до «книжки, яку пишу», то Ґі Сомуа, цілковитий вар’ят, за яким числиться викрадання двох дівчат, був, принаймні, непересічним типом і міг би зацікавити мене. На цих двох вони «могли б погодитися», але що я побачив у тамтому? Октав був уособленням «безмежної глупоти», «дурнолобцем у квадраті».

Повертаючись до відвідин Андре, після визнання своїх стосунків з Альбертиною вона додала, що від’їзд моєї приятельки був викликаний передусім страхом, що подумають її коле-жанки з «ґрона», а також інші знайомі, свідки її життя з молодим чоловіком, з яким вона не побралася. «Я знаю, що ви мешкали у вашої матері, але це справи не міняє. Ви не уявляєте, що таке світ цих дівчат, як вони криються одна від одної, як вони бояться того, що про них говоритимуть. Мені доводилося бачити, як насторожено вони ставилися до хлопців лише тому, що ті були знайомі з їхніми приятельками і могли їм переказати дещо про них. А проте згодом я випадково дізнавалася, що ті дівчата були зовсім інші». Ще кілька місяців тому ці знання, які, очевидно, посідала Андре щодо того, чим керуються у своїх учинках дівчата з гурту, були б для мене чимось безцінним. Можливо, її зізнання пояснювало, чому Альбертина, віддавшись мені в Парижі, відмовила мені перед тим у Бальбеку, де я повсякчас бачився з її приятельками, тоді як я по-дурному вважав це за обставину, сприятливу для нашого зближення. Хто знає, чи якийсь мій відрух довіри до Андре або необережна моя похвальба перед нею, що Альбертина ночуватиме в Гранд-отелі, не схилили останньої, вже готової дозволити мені певні втіхи, як річ цілком природну, змінити постанову і пригрозити мені дзвінком. Але в такому разі вона, мабуть, була доступна багатьом іншим. Ця думка пробудила в мені ревнощі і я сказав Андре, що хочу її про щось запитати. «Ви робили це в нежилому будинку вашої бабусі?» — «О ні, ніколи. Там би нам заважали». — «Хіба? А я думав, мені здавалося...» — «Зрештою, Альбертина любила робити це за містом». — «Де саме?» — «Раніше, коли вона не могла їздити далеко, ми вирушали до Бют-Шамона: вона там знала один дім, або під деревами, де ніхто не ходить. А іноді в Малому Тріаноні, у ґроті». — «Тепер ви самі бачите, як можна вам довіряти. Ви ж менше ніж рік тому присягалися мені, що в Бют-Шамоні нічого не було». — «Не хотілося завдавати вам прикрощів». Як я вже згадував, значно пізніше я зрозумів, що того разу, в день зізнань, Андре навмисне завдавала мені прикрощів. Я збагнув би це одразу, коли вона мені розповідала, бо я б потребував цього твердження, якби ще кохав Альбертину, як давніше. Проте слова Андре не завдали мені досить болю для того, щоб я одразу назвав їх брехливими. Загалом, якщо те, що Андре сказала, було правдою — у перші хвилини я не мав у цьому жодних сумнівів, — то справжня Альбертина, яку я тепер пізнав, відкривши стільки її різних образів, дуже мало відрізнялася від вакханки, яка першого дня з’явилася і виказала себе на бальбецькому молі — так незнане місто, в міру наближення до нього, змінює раз по раз розташування своїх будов, аж поки нарешті розчавлює, змітає найбільший монумент, ще недавно видимий звіддалік; проте коли ми його пізнаємо і можемо скласти точну думку, виявляється, що справжніми пропорціями були саме ті, які відкрилися нам із першого погляду, а всі інші, спостережені потім, були тільки низкою чергових оборонних ліній, якими кожна істота відгороджується від наших очей і які треба форсувати одна по одній, ціною величезних зусиль, перш ніж добратися до середмістя. А втім, оскільки потреба у беззастережній вірі в Альбертинину невинність зникла, адже я страждав тепер менше, то, навпаки, я можу сказати, що це відкриття не завдало мені надмірного болю, а все тому, що з певного часу нав’язану самому собі віру в Альбертинину невинність поступово, непомітно для мене самого, витіснила віра, яка завжди жила в мені, — певність, що Альбертина винна. Я вже не вірив в Альбертинину невинність, бо не відчував більше потреби, палкого прагнення в неї вірити. Кожна віра постає з прагнення, і якщо зазвичай ми не здаємо собі з цього справи, то це тому, що більшість прагнень, що породжують віру, живуть — інакше, ніж у тому випадку, коли я собі втокмачив, що Альбертина невинна, — так довго, як і ми. Перед численними доказами, що підтверджували мою першу версію, я з недоуму віддав перевагу голослівним Альбертининим заявам. Чому я їй вірив? Брехня нерозлучно пов’язана з людською природою. Очевидно, вона відіграє таку саму велику ролю, як пошуки насолоди, яка, зрештою, нею й керує. Ми брешемо, аби убезпечити свою насолоду або честь, якщо викриття цієї насолоди важить на честь. Ми брешемо все життя, брешемо навіть, передусім, а може, тільки тим, хто нас кохає. Адже єдино тільки ці особи змушують нас боятися за нашу насолоду і будять у нас бажання заслужити на їхню пошану. Спершу я був переконаний в Альбертининій провині, і лише моє прагнення повірити їй, вичерпавши в сумнівах усі сили мого інтелекту, завело мене на манівці. Можливо, нас оточують електричні, сейсмічні сигнали, і нам треба лише чесно інтерпретувати їх, аби знати правду про характер якоїсь людини. Хай як мене прибили слова Андре, я все-таки втішився, що реальність підтвердила, нарешті, мої первісні інстинктивні передчуття, а не дешевий оптимізм, під кормигу якого я боягузливо підпав. Я волів, щоб життя стало врівні з моїми передчуттями. Зрештою, передчуття, які я спізнав першого дня на пляжі, коли мені здалося, ніби ці дівчата — втілення розгульних розкошів і гріха, а також під вечір, коли побачив, що Альбертинина наставниця вимагає, щоб ця палка дівчина вернулася до маленької вілли, — так заганяють до клітки хижака, якого ніщо вже, попри всю видимість, не зможе приборкати, — чи не узгоджувалися вони з тим, що казав мені Блок, коли робив землю раєм, показуючи мені універсальність пожадання, від чого мене на кожній прогулянці, при кожній зустрічі дрожі брали? Проте, може, повернення цих перших передчуттів, перевірених, повернення лише нині, було для мене корисне? Поки жило б моє кохання до Альбертини, допоти вони завдавали б мені надто багато мук, і було б легше, щоб від них лишався тільки один слід, вічна підозра того, чого я не бачив, але що повсякчас діялося так близько від мене, а, може, ще й другий слід, попередній, більший: саме моє кохання. Справді, попри всі відмагання мого здорового глузду, хіба обрати і покохати Альбертину не означало пізнати її в усій її огиді? І навіть у ті хвилини, коли стихає недовіра, хіба любов не є її залишком і транспозицією, не є доказом проникливости (незрозумілої навіть для того, хто кохає), оскільки бажання, тягнучись завжди до того, що нам найбільш супротивне, змушує нас кохати ту, хто завдасть нам болю? Напевне, в чарах цієї істоти, в її очах, устах, стані містяться елементи, незнані нам і здольні нас зробити найнещасливішими з людей, отож, відчуваючи до цієї особи симпатію, починаючи її кохати, хай як це виглядає невинно, ми читаємо вже, в різних відмінах, усі її зради і провини.

А ті чари, які для спокуси мене оповивали плівкою шкідливі, небезпечні і смертельні речовини, що таїлися в цій істоті, — чи не поєднував їх та ці приховані трутизни причинний зв’язок ще безпосередніший, ніж зв’язок між споку сливим пишанням і ядучим соком деяких отруйних рослин?

Можливо, казав я собі, Альбертинин порок, джерело моїх майбутніх страждань, виробив у неї добрі й щирі манери, породивши оману, що у взаєминах із нею можливе чесне й беззастережне товаришування, як із чоловіком; у такий самий спосіб подібні нахили барона де Шарлюса, як паралельний порок, розвинув у нього жіночу делікатність почуттів і думок. Серед найбільшого засліплення під виглядом симпатії чи ніжности не перестає діяти прозірливість — тому нерозумно говорити, маючи на увазі чиюсь любов, про поганий вибір, оскільки вибір, як він є, завжди тільки один: поганий. «Коли ви заходили по неї, чи вибиралися ви на прогулянки до Бют-Шомона?»

— спитав я Андре. «О ні! Після вашого повернення з Бальбе-ка Альбертина ніколи вже нічого зі мною не робила, якщо не рахувати того, про що я вам розповідала. Вона навіть не дозволяла мені заводити про це розмову». — «Андре, серденько, ну навіщо ви знов кулі ллєте? Завдяки чистому випадку, бо я ніколи не цікавлюся цими справами зумисне, я довідався до найменших подробиць про такі Альбертинині розваги. Я можу вам достеменно сказати, що вона робила над водою з пралею за кілька днів перед смертю». — «Ну, може, це після її втечі від вас, — мені невідомо. Вона відчувала, що не могла і більше ніколи не зможе заслужити вашої довіри». Ці слова ранили мене в саме серце. Потім я знов згадав про вечір з гіллячкою садового ясмину, згадав, як десь через два тижні після цього, коли мої ревнощі переходили то на одну, то на другу, я спитав Альбертину, чи не мала вона стосунків з Андре, а вона мені відказала: «Ні, ніколи. Звичайно, я люблю Андре, відчуваю до неї глибоку ніжність, але тільки сестринську, і якби навіть за мною й водився грішок, який ви мені приписуєте, то вона була б останньою особою, про яку я подумала б. Можу присягтися всім, чим хочете: здоров’ям моєї тітки, могилою моєї бідолашної матусі». Я їй повірив. Але навіть як у мені не збудила жадних підозр суперечність між її частковим визнанням того, що вона почала заперечувати, скоро тільки підмітила, що мені це не байдуже, я мав би пригадати, як Сванн вірив у платонічний характер дружніх взаємин пана де Шарлюса і запевняв мене в Цьому саме того дня, коли я побачив жилетника і барона на подвір’ї; я мав би подумати про існування двох світів: ув одному кращі, найщиріші істоти говорять, а в другому ті самі істоти діють, і коли заміжня жінка мовить вам про молодика: «Ох, це щирісінька правда, я відчуваю до нього глибокі дружні почуття, але це щось зовсім нечинне, чисте; клянуся пам’яттю моїх батьків», ми можемо без найменшого вагання дати слово чести, що ця дама щойно вийшла з туалетної кімнати, куди вона біжить після кожних сходин із цим молодиком, щоб не сплодити з ним дитини. Садовий ясмин завдавав мені смертельного смутку. Так само реагував я на слова про те, що Альбертина називала мене людиною підступною та її ненавидником, а ще більше мене вразила її несподівана брехня, яка в голові мені не вкладалася. Одного дня вона заявила, що була на летовищі, що знала якого авіатора. (Звісно, вона мовила це, щоб відвернути мої підозри від жінок, бо гадала, що до чоловіків я не такий ревнивий.) Вона розповідала, яке захоплення викликав цей авіатор у Андре і яку шанобу віддавав він їй, Альбертині; дійшло до того, що Андре схотіла з ним політати. І все це було від початку до кінця вигадане, Андре ніколи не була на тому летовищі і так далі.

Коли Андре пішла, пора було вечеряти. «Тобі ні за що не здогадатися, хто був у мене з тригодинною візитою, — сказала мама. — Кажу, тригодинною, а може, ще й більшою. Ця особа прийшла майже водночас з моєю першою гостею, пані Коттар, і бачила, як усі наступні — їх було понад тридцятеро,