Розділ другий

Але по Сванновій смерті недопущення до себе його доньки перестало справляти дукині приємність, яку в цьому могли знаходити її марнославство, почуття обраности, віра в непогрішимість, бажання комусь насолити. Все це урвалося в ту хвилину, коли забракло людини, яка сповнювала її розкішним почуттям, що вона чинить їй опір, що попри її тиск вона не змінить своїх рішень. Але тепер дукиня почала оголошувати інші укази, спрямовані проти живих осіб, твердо переконана, що її влада абсолютна. Вона ніколи не думала про юну Сванн, але коли хтось їй про неї говорив, у дукині прокидалася цікавість, як до нового місця, і тоді вона вже не приховувала бажання упиратися Сванновому домаганню. Зрештою, кожне почуття може складатися зі стількох різних елементів, що не знати, чи в цьому зацікавленні не крилося якоїсь ніжности до Сванна. На всіх своїх щаблях легковажне світське життя паралізує вражливість, позбавляє влади воскрешати мертвих, а, безперечно, дукиня належала до тих, хто потребує присутносте чоловіка (як і пристало доньці Ґермантського роду, вона чудово вміла цю присутність продовжувати), аби направду кохати його або, — річ уже дещо незвичайна, — трохи ненавидіти. Не раз її доброзичливіть до людей, що змінювалася за їхнього життя роздратуванням, які спричинювали їхні вчинки, відроджувалася в неї після їхньої смерте. їй майже одразу кортіло загладити кривду, оскільки вона уявляла собі ці істоти вельми туманно, в ореолі лише високих прикмет, вільних від самолюбування і дрібних претензій, що смутили її, коли вони жили. Це надавало дукининому поводженню, попри всю легковажність, чогось шляхетного, хоча з немалою дозою підлоти. Три чверті людей лестять живим і геть забувають померлих, а вона часто по сконові тих, кого не шанували за життя, засвідчувала їм те, чого вони колись так домагалися.

Щодо Жільберти, то всі, хто любив її дещо егоїстичною любов’ю, могли б тішитися з нових настроїв дукині Ґер-мантської лише під умовою, що Сваннова дочка погордливо відкине ті загравання, які прийшли з двадцятип’ятирічним запізненням, і так нарешті помститися. Проте, на жаль, наші душевні поривання не завжди такі, як їх собі уявляє здоровий глузд. Той, хто когось колись даремно образив і думає, що назавжди поховав надію, пов’язану з цією особою, часто її в такий спосіб рятує. Жільберта, досить байдужа до тих, хто до неї примилявся, завжди захоплювалася гонористою дукинею Ґермантською і запитувала себе, звідкіля цей гонор береться; колись вона навіть думала (люди, які її хоч трохи любили, померли б із сорому, якби про це дізналися) написати дукині і спитати її, що вона має проти дівчини, яка їй нічого не зробила. Ґерманти набули в її очах таких розмірів, яких би ніколи не надало їхнє шляхетство. Для неї вони стояли вище не тільки шляхти, а й усіх фамілій королівської крови.

Давні Сваннові приятельки неабияк заходжувалися коло Жільберти. Щойно серед аристократії розійшлася звістка про багатство, успадковане нею, почали помічати, як гарно вона вихована і яка чудова буде з неї жона. Дехто говорив, що кузина дукині Ґермантської, принцеса Ньєврська, не проти одружити з нею свого сина. Дукиня Ґермантська не зносила принцеси Ньєврської і почала всюди говорити, що такий шлюб наробив би сорому. Принцеса Ньєврська злякалася й заходилася доводити, що у неї й на думці такого не було. Якось по обіді, погідного дня, дук Германтський лагодився вибратися з дружиною на прогулянку. Дукиня Ґермантська одягала перед люстром капелюшка, її блакитні очі вдивлялися у зображення в дзеркалі, у ще й досі золотаве волосся. Покоївка тримала перед нею кілька парасольок на вибір. Сонце вливалося хвилями у вікно, і малжонки постановили скористатися з гарного дня, аби одвідати Сен-Клу. Дук Ґермантський, уже готовий до виходу, в сіро-перлових рукавичках і циліндрі, казав собі: «Оріана справді ще напрочуд гожа. Виглядає просто розкішно». І, бачучи добрий жінчин гумор, сказав голосно: «У мене до вас доручення від пані Вірлеф. Вона хотіла запросити вас у понеділок до Опери. Але з нею юна Сванн, звертатися безпосередньо до вас вона не зважилася і попрохала мене розвідати терен. Я нічого вам не беруся радити, передаю тільки її слова. Далебі, мені здається, що ми могли б...» — пробубонів він; оскільки їхні стосунки з людьми складалися спільно і в обох були завжди однакові, дук Ґермантський знав, що нехіть його дружини до мадемуазель Сванн уже минула і їй цікаво було б познайомитися з нею. Дукиня вклала нарешті вуалетку і вибрала парасольку. «Робіть як знаєте, — відповіла вона. — Чи це мене обходить? Я не бачу нічого такого, що заважало б нам познайомитися з цією дівчиною. Ви ж знаєте, я ніколи нічого не мала проти неї. Мені б тільки не хотілося, аби всі думали, що ми приймаємо коханок моїх друзів. Оце і все». — «І ви б мали цілковиту рацію, — підхопив дук. — Ви

— втілена мудрість. А поза тим, вам так гарно в цьому капелюшку!» — «Ви дуже ласкаві», — відповіла дукиня Ґер-мантська, усміхаючись мужеві й рушаючи до дверей. Але перш ніж сісти до повозу, визнала за слушне пояснити ще дещо: «Тепер багато хто знається з її матір’ю. Зрештою, вона має олію в голові, якщо хорує три чверті року. Дівча, здається, дуже миле. Всі знають, що ми дуже любили Сванна. Це виглядатиме цілком природно». І дуцтво поїхало до Сен-Клу.

Через місяць мала Сванн, котра ще не звалася Форшвіль, обідала у Ґермантів. За столом про що тільки не говорили! Наприкінці обіду Жільберта сказала несміливо: «Гадаю, ви добре знали мого батька». — «Ще б пак!» — журно озвалася дукиня Ґермантська, показуючи, що розуміє доччину скорботу, і з умисним притиском, наче їй хотілося приховати, що вона не зовсім певна, що добре пом’ятає її батька, заговорила: «Ми всі його добре знали, я пам’ятаю його чудово. (Вона й справді могла його пам’ятати: він приходив до неї щодня протягом двадцяти п’яти років.) Я чудово знаю, ким він був. Я зараз вам скажу, — додала вона, наче їй хотілося розтлумачити дівчині, ким був її батько, дати їй потрібні пояснення. — Він був великий приятель моєї свекрухи і дружив із моїм шваґром Паламе-дом». — «Він приходив і до нас, навіть обідав, — доповнив дук Ґермантський, показуючи свою уявну скромність і увагу до всяких дрібниць. — Пам’ятаєте, Оріано?.. Яка славна людина був ваш батько! Одразу відчувалося, що він походив з доброї сім’ї! Я ще раніше бачив його батьків. Які це були порядні люди!» Було видно, що якби батьки і син ще жили, дук Ґермантський, не вагаючись, рекомендував би їх на садівників. Ось так Сен-Жерменське передмістя розмовляє з кожним міщухом про інших міщан — чи то хвалячи розмовника або розмовницю як виняток, чи то водначас їх принижуючи. Так антисеміт, розмовляючи з якимось жидом, мастить його медом і воднораз поганить жидівство — це дозволяє йому в очі всміхатися, а за п’яти кусати.

Проте вміючи при зустрічі направду вчарувати вас і не здатна так просто вас відпустити, дукиня Ґермантська була воднораз і невільницею цього ритуалу. Колись під час цікавої розмови Сваннові іноді вдавалося створити в дукині ілюзію, що вона ставиться до нього по-дружньому — тепер він уже не міг цього зробити. «Він був чарівний», — сказала дукиня з журливою усмішкою, лагідно позираючи на Жільберту — на той випадок, якщо дівчина буде вражлива: тоді усмішка покаже їй, що її тут зрозуміли і що опинись вони наодинці і за певних обставин, дукиня охоче відкрила б перед нею всю глибину своєї вражливости. Але дук Ґермантський, гадаючи, що саме обставини не надаються до таких звірянь, а може, гадав, що просторікування — це справа суто жіноча, чоловіки як загинають, то не тут, за собою ж він залишав тільки кухню та вина, бо розумівся на них ліпше за дукиню, він вважав за краще не підтримувати розмови і тільки слухав її з явними ознаками нетерпіння. Зрештою, коли приплив чутливости в дукині минув, вона додала фривольним тоном світської жінки, звертаючись до Жільберти: «Ось що я вам скажу: ваш батько був вели-и-и-кий друг мого шваіґра Шарлюса, а ще він приятелював з Вуазноном (замок принца Ґермантського)», — як начебто Сванн завдячував знайомство з бароном де Шарлюсом і з принцом випадкові та заприязнився зі шваґром та кузеном за якихось особливих обставин, тоді як на такій самій стопі він жив з усім цим товариством. Очевидно, дукиня хотіла дати зрозуміти Жільберті, ким більш-менш був її батько, «визначити» його за допомогою однієї з характерних рис, яких уживають; коли прагнуть розтлумачити, як дійшло до якогось незвичного знайомства, або, щоб переконливіше розписати свою розповідь, зазвичай покликаються, як на ручителя, на відому особу. Щодо Жільберти, то вона зраділа, що розмова вичерпується, і сама пробувала перевести її на інше; вона успадкувала від Сванна витончений такт і чарівний розум, — дуцтво це помітило відразу й попросило її невдовзі відвідати їх ізнову. З дріб’язковістю людей, чиє життя безцільне, вони по черзі відшукували у тих, з ким підтримували стосунки, найпростіші достойності та захоплювалися ними з наївним ентузіазмом міщухів, які милуються на селі билинкою або, навпаки, пильно розглядають її, як під мікроскопом, розбираючи найменші вади, які їх так дратували не раз в однієї й тієї самої особи. Свою порожню проникливість дуцтво вигострювало спершу на тім, що їм сподобалося в Жільберті. «Ви помітили, як вона вимовляє окремі слова? — спитала дукиня після її відходу. — Точнісінько, як Сванн. Я начебто чула його самого». — «Те саме, Оріано, хотів сказати і я». — «Вона гоструха, це в неї батькове» — «Як на мене, її язичок ще гостріший. Пригадуєте, як вона розповідала цю історію про морські купелі? Сваннові бракувало блиску, а вона його має». — «О, Сванн теж був неабиякий дотепник». — «Та ж я не стверджую, що він не був дотепник. Я кажу, що йому бракувало блиску», — промовив дук Ґермантський зболілим тоном, бо йому дошкуляла подагра: коли дук не мав на кому зігнати оскому, він зривав її на ду-кині. Але, не знаючи, звідки в нього оскома, волів прибирати позу людини, якої не зрозуміли.

Пройнявшись прихильністю до Жільберти, дуцтво могло тепер сказати їй: «Ваш сердешний батько», хоча це було вже недоречно, бо саме тоді Форшвіль удочерив її. Вона називала його батьком, завойовувала старих аристократок манерами і ґречністю, і всі казали, що як Форшвіль повівся з нею шляхетно, то й вона трималася бездоганно і вміла бути вдячною. Певна річ, іноді вона могла й хотіла почуватися зовсім розкуто, нагадала мені про наше давнє знайомство й одного разу заговорила при мені про свого рідного батька. Але то був винятковий випадок, і при ній ніхто вже не одважувався згадувати про Сванна. Увійшовши до салону, я зауважив два Ельстірові малюнки — колись їх було закинуто на антресолі, де я їх випадково побачив. Ельстір був тепер у моді. Дукиня Ґермантська кусала собі лікті через те, що багато його полотен подарувала кузині, — не тому, що прийшла на них мода, а тому, що тепер вони їй подобалися. Мода ґрунтується на тому, що кимось захоплюється група людей, таких, як Ґерманти. Дукиня навіть подумати не могла, щоб купити якогось Ельстіра, бо ціни на нього стали фантастичні. Але їй хотілося мати в своєму салоні бодай щось його пензля, ось чому вона звеліла перенести туди два малюнки, заявивши, що «воліє їх, ніж його малярство». Жільберта розпізнала його руку. «Це виглядає на Ельстіра», — сказала вона. «Атож, — поспішила з відповіддю дукиня, — це саме ваш...це наші приятелі схилили нас купити. Чудово! По-моєму, це навіть краще за його малярство». Не чуючи цього діалогу, я підступив до малюнків. «О, то це ж Ельстір, якого...— Аж це я побачив, як дукиня Ґермантська подає мені розпачливі знаки. — Авжеж, Ельстір, той самий, яким я милувався на антресолях. Йому куди ліпше тут, у проході. До речі, про Ельстіра: вчора я згадав про нього в «Фіґаро». Чи читали ви мою статтю?» — «Ви опублікували статтю в «Фіґаро»! — скрикнув дук так ґвалтовно, ніби волав: «Та це ж моя кузина!»

— «Так, у вчорашньому числі». — «У «Фігаро»? Ви певні? Дивно! У кожного з нас свій «Фігаро», і як один проочить, другий неодмінно зауважить. Правда ж, Оріано, там нічого не було про Ельстіра?» Дук послав по цей номер «Фігаро» і поступився лише проти очевидности, нібито досі можна було ще сумніватися, що я переплутав назву газети, до якої писав. «Що? Не розумію. Отже, ваша стаття вміщена в «Фіґаро»! — перепитала мене дукиня, ґвалтуючи себе, аби говорити про те, що її не цікавило. — Але облиште, Базене, прочитаєте згодом». — «Ба ні, чому ж? — озвалася Жільберта. — Довгобо-родий дук із розгорнутою газетою аж проситься на полотно. Я прочитаю статтю, як тільки вернуся додому». — «Так, тепер, коли всі голяться, він запустив собі бороду. Він завше робить інакше, ніж інші. Коли ми одружувалися, він голив не тільки бороду, а й вуса. Селяни, які його не знали, не хотіли вірити, що він француз. Його називали тоді принц де Лом». — «А принц де Лом ще екзистує?» — спитала Жільберта, цікава до всього, що мало зв’язок з людьми, які стільки часу її не помічали. «Ба ні», — відповіла дукиня журним і ніжним тоном. «Такий прегарний титул! Чи не найкращий у Франції!»

— гукнула Жільберта: деякі банальності злітають неминуче, як бій дзиґарів, з уст декотрих розумних осіб. «Так, і мені жаль. Базен хотів би, щоб його сестринець знову прибрав цей титул, але це не одне й те саме; хоча, власне, він не зв’язаний зі старшинством і може переходити до молодших нащадків роду. Я вам казала, що Базен був тоді гладенько виголений. Одного дня, під час відпусту, пам’ятаєте, коханий? — звернулася вона до мужа, — той відпуст у Паре-ле-Моньяль? — мій шваґер Шарлюс, охочий до розмови з хлопами, питав їх по черзі: «А ти звідки родом?» — а що він людина щедра, то щось давав їм або частував вином. Таким гонористим і таким простим уміє бути лише Меме. І не уклониться дукині, яка для нього замало дукиня, і водночас ущедряє щедротами якогось псаря. А я тоді й кажу Базенові: «Базене! Погомоніть і ви трохи з ними. Мій муж не завжди меткий...» — «Дякую, Оріано,

— втрутився дук, не відриваючись від читання моєї статті, в яке він поринув. — «...зачепив якогось селюка і повторив дослівно йому питання свого брата: «А ти звідки родом?» — «Я з Лома». — «Ти з Лома? Ну що ж, у такому разі я твій принц». Селюк подивився на виголеного Базена і відповів: «Неправда. Ви англієць». У цих дукининих придибашках старезні, пишні титули, такі, як принц де Лом, з’являлися на своєму, належному їм місці, з їхнім колишнім становищем і з місцевим колоритом, подібно як у деяких середньовічних молитовниках виростає над юрбою тієї доби шпиль бурґзької дзвіниці.Чийсь виїзний лакей приніс візитівки. «Не знаю, чого вона хоче, я її не знаю. Цим я завдячую вам, Базене. Щось не щастить вам з таким способом знайомства, мій друже», — сказала дукиня і звернулася до Жільберти: «— Я навіть не зуміла б вам пояснити, хто се, ви, мабуть, її не знаєте, її звати леді Руфус Ізраель». Жільберта спаленіла. «Ми з нею не знайомі, — сказала вона (то була чистісінька брехня: леді Ізраель за два роки перед Сванновою смертю помирилася з ним і називала Жільберту на ім’я), — але з того, що я чула про неї від інших, я зразу здогадалася, про кого йдеться».

Річ у тім, що Жільберта встигла стати снобкою. Мені розказали, що, коли одна дівчина — чи то зі злости, чи то з не-тактовности — спитала Жільберту, як звати її батька, не названого, а рідного, вона, збита з пантелику, і прагнучи трохи змінити те, що мала сказати, вимовила замість Суанн — Сванн і тільки згодом усвідомила, що ще більше все напсувала, зробивши з англійського прізвища німецьке. І навіть додала, принижуючи себе, аби звеличитися: «Про моє походження оповідають різні речі, а мені самій про себе не дано знати нічого». Хоча Жільберта в певні хвилини, думаючи про своїх батьків (адже пані Сванн здавалася їй і була направду доброю матір’ю), відчувала сором за такий підхід до життя, треба, на жаль, визнати, що його частково передали їй батьки, адже наша особистість ніколи не є цілком оригінальною. До материнського еґоїзму долучається інший еґоїзм, притаманний батьковій родині, що не завжди означає додавання чи навіть множення, повстає новий еґоїзм, без міри потужніший і грізніший. Відколи світ стоїть, відколи родини з такою вадою в тій чи іншій формі єднаються з іншими родинами, де та сама вада виявляється інакше, внаслідок чого у дитини утворюється якийсь огидний гібрид, акумульовані еґоїзми (як мовити тільки про них) набрали б такої сили, що вся людськість зазнала б заглади, якби саме це зло, утримуючись у розумних пропорціях, не накидало б собі природних гамульців, аналогічних тим, що перешкоджають намноженим без краю інфузоріям знищити нашу планету або одностатево наплодженим рослинам довести до вимирання рослинний світ тощо. Від часу до часу якась чеснота складає з егоїзмом новий і незацікав-лений чинник. Моральна хемія спиняє таким чином і нейтралізує надто грізні складники, послуговуючись незліченними комбінаціями, і якби хтось вивчив їх, він міг би написати розмаїті й захопливі історії родин. Окрім цього, з акумульованими еґоїзмами на кшталт тих, з яких, певне, склався Жільбер-тин характер, може уживатися якась уроча сімейна чеснота. Якийсь час вона виконує інтермедію і відіграє свою зворушливу ролю з абсолютною щирістю. Певна річ, Жільберта заходила так далеко тільки тоді, коли давала зрозуміти, що вона, може, нешлюбна дочка якоїсь відомої особи; проте найчастіше вона приховувала своє походження. Може, просто їй було неприємно зізнатися у своєму походженні, і вона воліла, аби про це довідувалися з інших джерел. Може, вона справді думала приховати своє походження, покладалася на непевну віру, що, одначе, не є сумнівом і дає шанси для того, чого ми собі зичимо, як це чинить Мюссе, говорячи про надію на Бога.

«Я не знаю її особисто, — сказала ще раз Жільберта. Але виступаючи під ім’ям мадемуазель де Форшвіль, чи справді вона гадала, що перестане бути для людей Сванновою донькою? Очевидно, вона очікувала цього від певної кількости осіб, яка з часом мала б так вирости, що обняла б майже всіх? їй не слід було надто помилятися щодо їхньої кількости зараз,

і вона мусила здогадатися, що багато хто шепче: «Це Сванно-ва донька». Але вона знала про це так, як, ідучи на бал, знають про те, що існують люди, які з нестатків накладають на себе руки, — тобто знала у спосіб приблизний і туманний, не маючи о*оти переконатися за допомогою безпосереднього враження. Оскільки на відстані все здається нам непоказним, непевним, Жільберта воліла не бути поруч людей, які саме відкривали, що вона з Сваннового дому. Ми завше відчуваємо себе поблизу тих людей, яких ми собі уявляємо, а що можна уявити собі читачів газет, Жільберта воліла, щоб її в газетах називали мадемуазель де Форшвіль. Тільки у своїй особистій кореспонденції вона вдавалася до перехідного методу, підписуючись Ж.С.Форшвіль. Справжнє лицемірство цього підпису полягало не так ув опущенні інших літер батькового імени, як у проведенні тієї самої операції з іменем Жільберти. Отож скорочуючи це невинне ім’я до літери Ж, мадемуазель де Форшвіль начебто підказувала друзям, що й Сваннове ім’я ампутовано тільки ради скорочення. Вона навіть робила особливий притиск на С, виводячи його таким собі довгим хвостиком, що перекреслював Ж, але видно було, що це щось минуще і приречене на забуття, як хвіст, ще довгий у мавпи, але якого вже немає у людини.

А проте в її снобізмі було щось від інтелігентної Сваннової цікавости. Я пам’ятаю, як того самого полудня вона спитала в дукині Ґермантської, чи не знайома вона з маркізом дю Ло, і, почувши, що той хворий і не виходить, спитала, який він з себе, бо вона, — додала Жільберта, зашарівшись, — багато чула про нього. (Маркіз дю Ло був одним з найближчих Сваннових друзів до одруження, і Жільберта, може, його навіть колись бачила, але тоді ще не цікавилася цим товариством.) «Чи схожий він на графа де Бреоте або на принца Аґріґентського?» — спитала вона. «Де там! — заволала дукиня Ґермантська. Вона гостро відчувала провінційні відтінки і шкіцувала замашні, але обарвлені її золотавим, розкотистим голосом портрети під ніжним цвітінням своїх фіялкових очей. — Ніскілечки! Дю Ло

— періґорський шляхтич, урочий, з прекрасними манерами і провінційною нецеремонністю. У Ґермантів, під час візити короля англійського, з яким дю Ло дуже приязнив, після полювання посідали за підвечірок; о цій порі дю Ло мав звичку скидати черевики і надівати сукняні капці. Уявіть собі, що присутність короля Едуарда і всіх цих великих княжат його нітрохи не збентежила. Він спустився до салону в м’яких капцях. Він гадав, що йому, маркізові дю Ло д’Аллеман, нема чого панькатися з королем англійським. Він і цей чарівливий Квазімодо де Бретейль — ось хто найбільше мені подобався. Вони були щирими приятелями... (Вона хотіла сказати «вашого батька», але затнулася.) Ні, у них нічого спільного ні з Ґрі-Ґрі, ні з Бреоте. Дю Ло був справжній періґорський дідич і маґнат. Меме любив цитувати сторінку з Сен-Сімона про котрогось із маркізів д’Аллеман». Я навів перші слова цього портрету: «Маркіз д’Аллеман вибивався серед періґорської шляхти своєю вишуканістю, ученістю, заслуг він мав більше, ніж будь-хто інший, сусіди вважали його за головного арбітра і завжди зверталися до нього, шануючи його чесність, розум, ґречність і, як сільський півень...» — «Так, дю Ло мав щось від цього, — озвалася дукиня Ґермантська. — Він завжди був червоний, як півень». — «Так, я пам’ятаю, при мені наводили цей опис, — сказала Жільберта, промовчавши, що наводив його батько, великий шанувальник Сен-Сімона.

Вона любила побалакати про принца Аґріґентського та про графа де Бреоте ще й з іншої причини. Принц Аґріґентський за своїм родоводом походив з араґонського дому, але його сеньйорія була пуатвенська. А той замок, де він мешкав, був власністю не його родини, а першого мужа його матері і стояв він десь посеред дороги між Мартенвілем і Ґермантами. Жільберта говорила про принца і про графа де Бреоте як про сільських сусідів, які нагадували їй стару провінцію. Точніше, в її словах було трохи брехні, бо тільки в Парижі, за посередництва графині Моле, вона познайомилася з графом де Бреоте, давнім батьковим приятелем. При цьому втіха, з якою вона згадувала околиці Тансонвіля, могла бути щира. Снобізм у деяких людей схожий на ті смачні напої, в які вони додають корисні речовини. Жільберту могла цікавити якась гожа дама, бо та була власниця гарних книжок та картин Натьє, — моя колишня приятелька навряд чи пішла б їх оглядати до Національної бібліотеки або до Лувра, і я думаю, що, попри близьке ще сусідство, Жільберта відчувала б чари Тансонвіля, втілені в особах пані Сазра чи пані Ґупіль, куди слабше, ніж у принці Аґріґентському.

«Сердека Бабал і сердека Ґрі-Ґрі! — мовила дукиня Ґер-мантська. — Вони ще кволіші, ніж дю Ло, боюся, що їм уже рясту не топтати, ні тому, ні тому».

Прочитавши мою статтю, дук Ґермантський сказав мені кілька компліментів, вельми стриманих. Йому не подобалася певна утертість мого стилю, в якому він убачав «загонистість і метафорику в дусі вже застарілої прози Шатобріана». Зате він палко віншував мене з тим, що я «взявся до діла». «Я люблю, коли людина щось робить власноруч. Не зношу людей гулящих. Це завжди або позери або гістерики. Безголове насіння!» Жільберта, навчившись переймати великосвітські манери на льоту, заявила, що пишатиметься тепер знайомством із письменником: «Ви тільки уявіть собі, як я казатиму, що маю втіху, що маю честь бути з вами знайома!» «Чи не хочете ви піти з нами до «Опера комік»? — спитала мене дукиня, і я подумав, що це напевно та сама ложа, в якій я бачив її вперше і яка тоді видавалася мені неприступною, як підморське царство нереїд. Проте відповів журним тоном: «Ні, я не ходжу до театру, я втратив особу, яку дуже кохав». Я вимовив ці слова майже зі слізьми на очах, але вперше відчув якусь приємність від цього. Відтоді я почав до всіх писати, що мав велике горе, і відтоді почав про нього забувати.

Коли Жільберта пішла, дукиня Ґермантська сказала мені: «Ви не зрозуміли моїх знаків — це щоб ви не згадували Сванна». Я почав виправдовуватися. «Та я чудово вас розумію; у мене в самої його ім’я вже було на вустах, але я прикусила язика. Жах! Яке щастя, що я вчасно схаменулася! Ви знаєте, Базене, це дуже неприємно», — сказала вона мужеві; аби загладити мою провину, вдала, наче приписує її схильності, властиві усім людям і майже непереборні. «Що ж я на це пораджу? — відповів дук. — Хіба тільки знов занести ці малюнки нагору, якщо вони нагадують вам про Сванна. Не думаючи

про Сванна, ви перестанете про нього й говорити».