Розділ другий

Назавтра я дістав, на великий свій подив, два віншувальні листи, один від пані Ґупіль, комбрейки, якої не бачив кілька років і з якою навіть у Комбре розмовляв не більше трьох разів. Вона взяла «Фігаро» у читальні. Отож, як тільки в житті трапляється щось, що викликає якийсь розголос, вісті про це приходять до нас від людей, які давно з нами розійшлися і про яких ми забули, аж нам здається, що вони дуже далеко від нас, десь на краю світу. Забуте однокашництво, яке мало двадцять нагод нагадати про себе, нараз подає ознаки життя, хоча буває й інакше. Наприклад, Блок, чию думку про статтю мені б хотілося знати, не відгукнувся. Щоправда, він прочитав мою статтю, але признався мені в цьому згодом, і то завдяки рикошету. Через кілька років він надрукував у «Фігаро» статтю й одразу повідомив мені про цю подію. Оскільки те, що він уважав за привілей, випало і на його долю, заздрість, яка змусила його вдавати, ніби він не читав моєї статті, зникла немов звіяна вітром, і Блок сказав мені про публікацію, але не так, як хотів би почути від мене про свою: «Я чув, що ти теж написав статтю, але волів не говорити тобі про це, щоб не образити, ми не повинні нагадувати друзям про те, що їх принижує. А писати до газети про шаблюки й кропила, про файв-о-клоки, про святу водицю — це принижує». Його характер не змінився, але стиль став не такий вишуканий, так трапляється з письменниками, які звільняються від манірности; вони мережать уже не символічні поезійки, а беруться за романи, що друкуються в журналі з числа в число.

Аби винагородити себе за Блокову мовчанку, я перечитав ще раз листа пані Ґупіль, проте лист був холодний. Велике панство вдається до певних формул, розставляючи їх час-токіллям. Отож між «Ласкавий панеї» на початку і «будьте певні щодо» наприкінці можуть вириватися крики радості й захвату, схиляючи над частокіллям, як розквітлі кущі, свої духмяні кетяги. Але буржуазна умовність оплітає саму серцевину листа тенетами таких висловів, як от: «ваш заслужений успіх» або — бери вище — «ваш нечуваний успіх». Невістки, вірні засадам доброго виховання і впаковані в корсажі комільфо, уявляють, що виллють душу жалями чи захватом, як напишуть: «Мої найкращі думки». «Моя мама приєднується до мене» — це такий суперлатив, що маслом каші не зіпсує. Опріч пані Ґупіль, написав мені ще хтось, на ім’я Сот-тон, зовсім мені незнайомий. Письмо в нього було звичайне, зате мова чудова. Мене взяла досада, що я не міг з’ясувати, хто ж автор цього листа. Через два дні, вранці, я був потішений, що моя стаття дістала визнання у Берґотта, який не міг читати її без заздрости. Проте моя радість одразу згасла. Бо ж справді, Берґотт не черкнув мені ні слівця. Я запитував себе, чи сподобалася йому моя стаття, і боявся, що не сподобалася. Пані де Форшвіль відповіла мені на те, що Берґотт од неї у захваті і бачить у ній великий талант. Але сказала мені це тоді, як я спав: то був сон. Майже всі відповідають на пекучі для нас питання складними драматизованими твердженнями, в яких виступає багато дійовців, але яким не дожити до завтра.

Щодо мадемуазель де Форшвіль, то я не міг думати про неї без душевного болю. Як же це так? Чому Сваннові, їхньому великому другові, якому так приємно було б бачити її в Ґер-мантів, вони відмовили в проханні прийняти її, а потім самі її відшукали? Адже минув час, протягом якого людина оновлюється для нас, час вирощує іншу людину, судячи з розповідей про неї людей не бачених нами давно, — відтоді, як ми змінили шкіру і набралися нових уподобань. Іноді Сванн казав своїй доньці, пригортаючи її й цілуючи: «Гарно мати таку доню, як ти! Коли твого сердешного тата вже не буде, то як про нього хтось і згадає, то неодмінно вкупі з тобою і завдяки тобі». Отож гріючи тривожну й болісну надію, що житиме в доньці, він ошукувався так само, як ошукується старий банкір, відписуючи маєток молодесенькій, бездоганного поводження, танцівниці, своїй утриманці, щиро переконаний, що він для неї тільки великий друг і що вона зостанеться вірна його пам’яті. І вона шанувалася, під столом торкаючись ніжкою ніг приятелів старого банкіра, які їй подобалися, але нишком, чаруючи всіх своїми гарними манерами. Вона носитиме жалобу по своєму поштивому ласкавцю, рада, що здихалася його, використає не лише готівку, а також і нерухомість, авта, полишені їй. Накаже всюди стерти монограми давнього власника, яких вона трохи соромилася, і, розпоряджаючись благами, записаними на неї у тестаменті, ніколи не пошкодує за дарителем. Омана батьківської любови, може, нітрохи не менша, ніж омана іншої любови; багато дочок убачають у своєму батькові єдино діда, який залишить їм статки. Жільбертина присутність у салоні не тільки не прислужилася для розмов про її батька, а навіть перешкоджала скористатися нагодою, а такі нагоди випадали дедалі рідше. Завівся навіть звичай не згадувати його імени з приводу сказаних Сванном слів, подарованих ним речей, і власне та істота, яка могла б воскресити, як не увічнити, пам’ять про нього, квапилася довести до кінця справу смерти й забуття.

Вона завершила цю справу не тільки щодо батька, а й щодо Альбертини в мені. Під впливом бажання, а отже й бажання щастя, пробудженого нею за ті кілька годин, коли я мав її за іншу, багато мук, болісних гризот, які недавно в’ялили мене, полишили мене, забираючи з собою уже давно розірвану низку спогадів про Альбертину. Багато тих споминів живило в мені жаль її втрати, а жаль закріпив спомини. Ось чому зміна мого самопочуття, напевне підготовлювана повільним, але в цілості своїй одноразовим і ґвалтовним розпадом пам’яти, вперше дала мені враження пустки, руїни цілого світу асоціацій, як це буває у людей, яким лопає в мозку якась давно вже зношена артерія і частина пам’яти виявляється знищеною й паралізованою. Я розлюбив Альбертину. Хіба тільки в певні дні, коли погода, змінюючись і пробуджуючи нашу вражливість, повертає нас до реальности, мені було боляче думати про неї. Я страждав від неіснуючого кохання. Так за зміни погоди людина відчуває біль в ампутованій нозі.

Після втишення моєї муки і всього того, що вона несе за собою, я ніби поменшав, як це часто відчувають виздоровники, бо хвороба посідає велике місце в нашому житті. Очевидно, недовговічність любови пояснюється тим, що спогади не завжди відповідають правді і що наше існування — це постійне оновлення клітир. Що ж до спогадів, то це постійне відновлення все-таки затримує увага: вона гальмує, фіксує те, чому треба змінитися. Туга, як жадання облади жінкою, поси-ляється, що більше про це думаєш, щоб утримувати чистоту або щоб розбити тугу, треба робити щось, а не сидіти.

З другого боку, зважаючи на те (хоча у випадку зі мною саме розвага — жадання мати мадемуазель д’Епоршвіль — змусила мене усвідомити і відчути забуття), що час велить нам потроху забувати, то й забуття впливає на поняття часу. Час, так само як і простір, породжує оптичну ману. Засіле глибоко в мені прагнення взятися до роботи, відробити втрачений час, змінити своє життя або, точніше, почати жити знову творило ілюзію, начебто я все ще молодий. Натомість спогад про події, які мали місце в моєму житті (а також про ті, які зайшли в моєму серці, бо коли людина дуже змінилася, вона схильна роздувати свої переживання) під час кількох останніх місяців перед Альбертининою загибеллю, вплинули так, що ці місяці здалися мені довшими, ніж цілий рік. І тепер забуття стількох речей відокремлювало мене гонами пустки від випадків зовсім свіжих, які виглядали давніми, оскільки, як мовиться, я мав «час» на те, щоб забути про них, і це забуття розсіяне в інтерпольованій, фрагментарній, нерегулярній формі у моїй пам’яті, ніби густий туман над океаном, де зникають усі орієнтири, збивало, порушувало моє відчуття місця в часі, то скорочуючи, то розтягуючи відстані, і через це мені здавалося, що я або куди далі від чогось, або куди ближче, ніж насправді. А що в нових, ще не подоланих розлогах, простертих переді мною, буде слідів мого кохання до Альбертини не більше, ніж оце в утрачені мною часи було почуттів, якими я колись обдаровував мою бабусю, після перерви нічого з того, на чому тримався попередній період, не існувало в наступному, моє життя уявлялося мені чимось позбавленим підтримки індивідуального, ідентичного, постійного я, чимось таким самим марним у прийдешності, як і довгим у минувшині, чимось таким, чому смерть могла покласти край у будь-якій точці, без жодного підсумку, як у класі риторики байдуже уривається курс історії Франції, за примхою програміста чи викладача, на революції 1830 або 1848 року або на падінні Другої Імперії.

Змора і смуток, відчуті тоді мною, менше були викликані тим, що я обдарував марним коханням істоту, яку вже забув, ніж тим, що я почав знаходити втіху в інших людях, живих, справжніх світовцях, у знайомих Ґермантів, самих по собі мало цікавих. Тепер мені з більшою, як гадаю, легкістю доводилося твердити, що та, яку я кохав, стала вже тільки блідим спогадом, який змушує нас гаяти час на те, щоб вистелювати наше існування живою, але паразитною рослинністю, яка після відмирання теж обернеться в ніщо і вже зараз чужа всьому, що ми знали, і до якої, попри все, силкується припо-добитися наша белькотлива, меланхолійна і кокетлива старість. Нова істота, яка прожила б і без Альбертини, уже народилась у мені, бо я міг говорити про неї в дукині Германської зі смутком, але без глибокого болю. Ті відмінні, нові я, що мали носити інше ім'я, ніж їхні попередники, завжди мене страхали в ті хвилини, коли вони могли надійти, вражаючи своєю байдужістю до осіб, яких я кохав. Я спізнав колись це почуття у зв’язку з Жільбертою, коли її батько сказав мені, що якби я оселився в Океанії, мені б не захотілося звідти вертатися. Це саме я відчув недавно, із завмиранням серця читаючи спогади одного другорядного письменника: життя розлучило його з жінкою, обожнюваною замолоду; коли ж він спіткав її старим, то вже без колишньої втіхи, без жодної охоти нової з нею зустрічі. Цей письменник дав мені вкупі із забуттям майже цілковите знеболювання, надію на розкошування, а розкошування, — річ страшна і водночас до-бротворна, є ніщо інше, як одне із запасних я, яке доля тримає для нас у резерві і яке у відповідну хвилю, не слухаючи наших благань, як лікар передбачливий і рішучий, заміняє всупереч нам, вчасним втручанням, наше надто поранене я. Ця заміна робиться, зрештою, регулярно, як регенерація зношених тканин, але ми помічаємо її лише тоді, як у давньому я діяла якась болісна ураза, якесь чужорідне і стражденне тіло, зникнення якого приємно вражає нас, подібно до того як факт, що ми стали кимось іншими, для кого страждання, перетерплюване попередником, є тільки чужим стражданням, яке може викликати в нас єдино співчуття, бо ми більше не переживаємо його. Навіть те, що ми стільки настраждалися, ми сприймаємо тепер як щось незначне, бо нам пригадуються ці наші страждання вже геть туманно. Вночі нас можуть ще мучити страшні кошмари. Але, прокинувшись, ми стаємо іншою істотою, і цю істоту мало обходить, що її попередниці доводилося тікати уві сні від бандитів.

Те нове я ще зберігає зв’язок із попереднім — так приятель, байдужий до трауру, все-таки розмовляє про нього з гістьми і вряди-годи повертається до покою, де вдівець, який доручив йому приймати співчуття, невтішно ридає. З моїх грудей виривалися ридання, коли я на хвильку ставав давнім Аль-бертининим другом. Я намагався весь, до останку, втілитися в цю нову постать. Наші почуття до дорогих колись нам людей згасають не тому, що вони померли, а тому, що вмираємо ми. Альбертина не могла нічого закинути своєму приятелеві. Той, хто узурпував собі його ім’я, був тільки його спадкоємцем. Можна держатися лише того, кого пам’ятаєш, а пам’ятаєш єдино того, кого знав. Моє нове я, коли ще росло в затінку старого, не раз чуло від нього про Альбертину і уявляло собі, що цим шляхом воно пізнавало її; воно відчувало до неї симпатію, кохало її, але то було почуття опосередковане.

Друга особа, яка забувала Альбертину, мабуть, так само швидко і яка трохи згодом допомогла мені усвідомити поступ цього процесу (а це вже друга стадія перед остаточним забуттям), була Андре. По суті, тільки забуття Альбертини могло бути причиною — як не єдиною і навіть не головною, то принаймні конечною — розмови, яка відбулася у мене з Андре через півроку після наведеної мною розмови. Цим разом вона говорила зовсім інакше. Пам’ятаю, що це діялося в моєму покої, що в той час я відчував бажання тіла, адже спершу моя любов до дівчат із грона мала колективний характер, довго неділима між ними, і перейшла вона на Альбертину на короткий час, тільки в останні місяці перед її смертю й одразу потому.

Ми сиділи у мене в покої з ще однієї причини, яка дасть змогу мені викласти нашу розмову дуже докладно. З решти помешкання мене було вигнано, оскільки мама мала, власне, свій «день». У цей день вона снідала в пані Сазра. Та оскільки то був ще й день прийняття у мами, то вона вагалася, чи їхати їй до пані Сазра. А все тому, що пані Сазра, навіть у Комбре, запрошувала чомусь до себе на сніданок людей нецікавих, і мама, певна, що там буде не надто весело, могла, як вона собі розрахувала, вернутися раненько, нічого при цьому не втрачаючи. Вона й справді швидко вернулася і без тіні жалю, бо застала у пані Сазра тільки людей страшенно нудних, заморожених уже самим її голосом — мама називала цей голос «середовим», — яким господиня говорила при гостях. Зрештою мама любила пані Сазра, жаліла її як невдаху,

— її тата-марнотратця зруйнувала дукиня X***, і вона мусила жити цілий рік у Комбре і тільки два-три тижні проводити в паризької кузини та ще раз у десять років відбути велику приємну подорож.

Пам’ятаю, що напередодні, поступаючись моєму поновлюваному кілька місяців проханню, оскільки принцеса Пармська й досі цього допоминалася, моя мати одвідала її. Сама принцеса нікого не візитувала і звикле досить було записатися до неї в книжку, але на цей раз вона наполягала на особистій візиті моєї матері, оскільки протокол не дозволяв їй прийти до нас. Мама вернулася додому дуже невдоволена. «Ти завдав мені дурня, — сказала вона мені. — Принцеса Пармська заледве зі мною привіталася і повернулася до розмови, яку провадила з якимись паніями, а на мене не звертала уваги.Че-рез десять хвилин, коли вона не озвалася до мене ані словом, я пішла собі, а вона навіть руки мені не простягла на прощання. Мені стало дуже прикро, але зате при виході я спіткала ду-киню Германтську — вона була мила і багато говорила про тебе. Яка дурниця вхопилася тобі голови — завести з нею розмову про Альбертину! Ти звірився дукині про те, що її смерть завдала тобі великого жалю. (Я й справді їй звірявся, але сам майже забув уже про цю розмову, бо то було тільки мимохідь. Але особи, вкрай неуважні, часто зважають на слова, кинуті нами знехотя, і найзвичайнісінькі для нас речі глибоко вражають їхню цікавість.) Ніколи більше не піду до принцеси Пармської. Через тебе я вчинила глупство».

Назавтра, в «день» моєї матері, до мене прийшла Андре. Часу вона мала обмаль, бо хотіла зайти по Жізелі, аби разом піти пообідати. «Я знаю всі її вади, але вона моя найщиріша приятелька, я люблю її більше за всіх на світі», — сказала вона. При цьому видавалося, що вона боїться, аби я не напросився на їхній спільний обід. Вона була захланна до зустрічей, і хтось третій, хто знав її аж надто добре, як я, заважав її спілкуванню з іншими, заважав їй натішитися ними цілком.

Коли вона прийшла, мене ще не було вдома. Вона чекала на мене, і я мав саме пройти через мою власну віталеньку, аби привітатися з нею, аж це почув чийсь голос і подумав, що до мене ще хтось завітав. Поспішаючи побачити Андре, яка сиділа у моєму покої, я сном-духом не відав, хто той другий гість — очевидно, незнайомий їй, бо його провели до другого покою, — і почав наслухати під дверима віталеньки. Мій гість заговорив. Він був не сам і звертався до жінки. «В моєму серці ти, моє ти янголятко]» — наспівував він вірші Армана Сільвестра. — Так, ти будеш завжди моїм янголятком, хай би там що.

Земля померлих ковдрою укрила.

Всім радощам і мукам нині край.

Реліквії душі — всього лиш дрібка пилу;

На їхні святощі ти руку не здіймай.

Це трохи старомодне, зате яке гарне! Я міг би сказати тобі це першого ж дня:

Дитя, ти доведеш усіх їх до плачу...