Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ ПАРИЖ»

Борис повернувся в клас із таким відчуттям, ніби провалюється в пекло. Звичайно, він міг би подружити з Ґонтраном де Пасаваном. Це славний хлопець, і вони з ним приблизно одного віку. Але ніщо не могло відвернути Ґонтрана від його праці. Філіп Адаманті теж ніби не лихий. І він би, мабуть, був не проти заприятелювати з Борисом. Але він так піддався впливові Ґериданісоля, що не наважується на жодне почуття особистого порядку. Він сліпо наслідує всі повадки Ґериданісоля, а Ґериданісоль терпіти не може Бориса. Його музикальний голос, його грація, його дівоче личко, усе в ньому дратує Ґериданісоля, вриває йому терпець. Можна сказати, що коли він його бачить, його опановує та інстинктивна ворожість, яка, у стаді тварин, примушує сильного нападати на слабкого. Можливо, він просто наслухався повчань свого кузена, і його ненависть має дещо теоретичний характер, набуваючи в його очах форми осуду. Він знаходить причини для того, щоб шукати собі втіху в ненависті. Він дуже швидко зрозумів, який вразливий Борис до тієї зневаги, з якою він до нього ставиться. Він утішається цим і вдає, ніби про щось змовляється з Жоржем та Фіфі, з єдиною метою побачити, як у очах Бориса з’являється вираз якогось тривожного запитання.

— Ти бачиш, йому цікаво, — кидає тоді Жорж. — Сказати йому?

— Не варто. Він не зрозуміє.

«Він не зрозуміє». «Він не наважиться». «Йому не треба знати». Йому весь час кидають в обличчя такі фрази. Він гірко страждає через те, що його виключили з товариства. Він не розуміє, чому його наділили образливим прізвиськом Це-не-я й обурюється, здогадуючись про його зміст. Чого він тільки не віддав би, аби довести, що він не такий нікчема, за якого його вважають.

— Я терпіти не можу Бориса, — казав Ґериданісоль Струвілову. — Чому ти вимагаєш, щоб я дав йому спокій? Він не заслуговує на те, щоб йому давати спокій. Він завжди дивиться в мій бік. Недавно він страшенно нас розвеселив, бо подумав, що «жіноча шерсть» росте на підборідді. Жорж тоді мало не подавився сміхом. А коли Борис зрозумів, що дав маху, то мені здалося, він зараз почне рюмсати.

Потім Ґериданісоль засипав свого брата в перших запитаннями. Зрештою цей останній передав йому талісман Бориса й пояснив, як ним користуватися.

Через кілька днів Борис, увійшовши до класу, знайшов на своїй парті папірець, про який уже майже забув. Він викинув зі своєї пам’яти все, що стосувалося «магії» його дитинства, якої він сьогодні соромився. Спочатку він не зрозумів, що це таке, бо Ґериданісоль ретельно обвів чаклунську формулу

червоно-чорною рамкою, що була прикрашена маленькими безсоромними чортенятами, намальованими досить таки майстерно. Усе це, як вважав Ґериданісоль, надавало папірцеві фантастичного, «інфернального» вигляду, що мав, на його думку, приголомшити Бориса.

Можливо, то був тільки жарт; але жарт, який призвів до непередбачених наслідків. Борис густо почервонів, нічого не сказав, подивився праворуч і ліворуч, але не побачив Ґериданісоля, який спостерігав за ним, ховаючись за дверима. Борис не запідозрив його участи в цій витівці й не міг зрозуміти, яким чином талісман опинився там. Здавалося, він упав із неба чи, радше, вилетів із пекла. Борис був у тому віці, коли міг би просто знизати плечима у відповідь на цю школярську витівку; але вона розбудила його тривожне минуле. Борис узяв талісман і засунув його собі за пазуху. Весь той день його невідступно переслідував спогад про практику його «магії». До самого вечора він боровся проти поклику тьми, потім, не маючи ніякої підтримки в цій боротьбі, він визнав себе переможеним, як тільки повернувся до своєї кімнати.

Йому здалося, він провалюється кудись у темряву безодні, усе далі й далі від неба; але він знаходив втіху у своєму падінні й любостну радість — у своїй погибелі.

А проте він зберігав у собі, попри свій розпач, на самому дні своєї самотности, такі резерви ніжности, він так тяжко страждав від тієї зневаги, яку виявляли до нього товариші, що був ладен наразити себе на будь-яку небезпеку, на будь-який абсурд, щоб завоювати бодай трохи поваги.

Нагода йому незабаром випала.

Після того як Ґериданісоль, Жорж та Фіфі мусили відмовитися від комерції з фальшивими монетами, вони не залишалися тривалий час без діла. Дрібні безглузді витівки, до яких вони вдавалися першими днями, були лише інтермедією. Невичерпна уява Ґериданісоля незабаром вигадала щось значно пікантніше.

Спочатку «Братство сильних людей» було створене лише задля втіхи не прийняти в нього Бориса. Але незабаром Ґериданісоль вирішив, що набагато порочніше буде прийняти його туди; це надасть їм змогу примусити його взяти на себе такі зобов’язання, за допомогою яких його можна буде потім штовхнути на якийсь страхітливий вчинок. Відтоді ця думка заполонила Ґериданісоля. І як то часто трапляється в таких випадках Ґериданісоль думав не стільки про саму цю витівку, скільки про те, як успішно її здійснити; це нібито дрібничка, але вона може пояснити чимало злочинів. У глибині свого єства Ґериданісоль був лютим хижаком; але він відчував потребу принаймні перед Фіфі, приховувати свій звірячий норов. Фіфі не мав у собі нічого жорстокого; він до останньої миті думав, що йдеться тільки про гру.

Кожне братство має свій девіз. Ґериданісоль, який мав своє на думці, запропонував таку формулу: «Сильна людина не чіпляється за життя». Цей девіз було схвалено й приписано Цицеронові. Як знак належности до Братства Жорж запропонував татуювання на правій руці. Але Фіфі, який боявся болю, сказав, що доброго татуювальника можна знайти лише в портовому місті. Крім того, Ґериданісоль заперечив, що татуювання залишає невитравні знаки, які потім можуть завести їх у халепу. Зрештою, можна було обійтися й без знаку; члени Братства вирішили задовольнитися проголошенням урочистої присяги.

Коли йшлося про реалізацію фальшивих монет, треба було вносити якийсь заклад і саме з цією метою Жорж показував листи свого батька. Але тепер таку вимогу не було поставлено. На щастя, діти не відзначаються великою послідовністю у своїх задумах. У кінцевому підсумку, вони не висунули майже ніяких обмежень щодо «умов прийому», крім вимоги «володіти необхідними якостями». Невідомо, який був у цьому сенс, адже всі вони й без того знали, що всі троє такими якостями володіють, а Борис — ні. Натомість було проголошено, що «той, хто злякається, вважатиметься зрадником і буде назавжди виключений із братства». Ґериданісоль, який втовкмачив собі в голову прийняти в братство Бориса, особливо наполягав на цьому пункті.

Треба визнати, що без Бориса гра була нудною, а високі переваги членів товариства не знаходили собі застосування. Щоб обманути Бориса, Жорж володів ліпшими якостями, ніж Ґериданісоль. Цей останній міг пробудити в нього підозру; що ж до Фіфі, то він був не досить спритний і визнав за ліпше триматися осторонь.

Що особливо вжахнуло мене в тій моторошній історії, то це та комедія дружби, яку Жорж погодився зіграти. Він удав, ніби відчув несподівану прихильність до Бориса, хоча раніше навіть не дивився на нього. І я навіть схильний припускати, що він сам утягся у свою гру, що почуття, які він удавав, могли стати майже щирими, принаймні від того моменту, коли Борис на них відповів. Він підійшов до нього із запевненнями ніжної дружби; навчений Ґериданісолем, він не шкодував для нього приязних слів... І почувши їх, Борис, який тужливо прагнув здобути бодай трохи поваги й любови, відразу був переможений.

Тоді Ґериданісоль опрацював свій план, який він відкрив Жоржеві та Фіфі. Ішлося про те, щоб винайти «випробування», якому мав бути підданий той із членів Братства, на якого випаде жереб; і, щоб заспокоїти Фіфі, він дав йому зрозуміти, що жереб неодмінно випаде на Бориса, він, мовляв, зуміє це влаштувати. Випробування мало на меті довести його хоробрість.

У чому полягатиме випробування, Ґериданісоль поки що не розкрив. Він слушно припускав, що Фіфі вчинить певний опір.