Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ ПАРИЖ»

У погляді Армана промайнула стурбованість. Він силувано засміявся.

— О, старий, останнього разу я говорив із тобою так, як ти хотів, щоб я з тобою говорив. Ти просив чогось мінорного й тоді, щоб зробити тобі приємність, я став скиглити, вивертаючи свою душу й удаючи страждання у стилі Паскаля... Чого ти від мене хочеш? Я серйозний лише тоді, коли жартую.

— Ти ніколи не примусиш мене повірити, що ти не був щирий, коли говорив зі мною так, як ти говорив. Це зараз ти граєш роль.

— О створіння, сповнене наївности, яку ангельську душу ти в собі ховаєш! Так ніби всі ми не граємо якусь роль, більш або менш щиро й свідомо. Життя, старий, не більш як комедія. Але різниця між тобою і мною в тому, що я знаю, що я граю роль; тоді як...

— Тоді як... — агресивно повторив Олів’є.

— Тоді як мій батько, наприклад, а про тебе нема чого й говорити, цілком поринає у свою роль, коли грає пастора. Хоч би що я казав чи робив, завжди частина мене залишається позаду, спостерігаючи, як друга моя частина зриває оплески або зазнає фіаско, глузуючи з неї й освистуючи її, а іноді й аплодуючи їй. Коли людина отак розколота, то як вона може бути щирою? Я навіть уже до пуття не розумію, що означає це слово. З цим просто нічого не вдієш: коли я сумний, я здаюся собі Гротескним, і це мене смішить; коли я веселий, я жартую так по-дурному, що від цього мені хочеться плакати.

— Мені теж хочеться плакати, коли я дивлюся на тебе, мій бідолашний старий друже. Я не думав, що ти такий хворий.

Арман стенув плечима і сказав зовсім іншим тоном:

— Щоб утішити тебе, розповім про те, що буде опубліковано в нашому першому номері — ти ж хочеш це знати? Отже, там буде мій «Нічний горщик»; чотири пісні Коба-Лафлера; один із діалогів Жаррі; поеми в прозі малого Ґериданісоля, нашого пансіонера; а потім «Праска», великий есей загальної критики, в якому будуть викладені тенденції журналу. Ми об’єднали свої сили, щоб створити цей шедевр.

Олів’є, який не знав, що сказати, невпевнено заперечив:

— Жоден шедевр не може бути результатом співпраці.

Арман вибухнув сміхом.

— Але ж, мій любий, я пожартував, сказавши, що це буде шедевр. Адже в нашому випадку не йдеться навіть про те, що можна було б назвати твором. І насамперед, треба було б визначити, яке значення вкладаємо ми в слово «шедевр». Звичайно ж, «Праска» спробує прояснити наш погляд на цю проблему. Існує безліч творів, якими ми захоплюємося на віру, тому що всі ними захоплюються, і ніхто досі не додумався чи не посмів сказати, що вони дурні. Наприклад, на самому початку номера ми збираємося дати репродукцію «Джоконди», якій будуть наклеєні вуса. Ти побачиш, старий: це справить вибуховий ефект.

— Ти хочеш цим сказати, що дивишся на «Джоконду» як на щось дурне?

— Зовсім ні, друже, зовсім ні. (Хоча я й не вважаю її чимось надзвичайним.) Ти мене не розумієш. Дурним я вважаю той захват, із яким усі на неї дивляться. Ми розвинули в собі звичку говорити про все, що ми називаємо «шедеврами», лише скинувши капелюхи. «Праска» (до речі, це буде й загальною назвою журналу) ставить на меті висміяти цю шанобливість, виставити в кумедному світлі й дискредитувати її... Ще один добрий засіб — це запропонувати читачеві з претензією на шедевр який-небудь ідіотський твір (мого «Нічного горщика», наприклад), що належить авторові, який не має в голові жодної клепки.

— Пасаван усе це схвалює?

— Його це вельми розважає.

— Бачу, я добре зробив, що пішов звідти.

— Піти звідти... Рано чи пізно, друже, і хочемо ми цього чи не хочемо, ми примушені звідкись піти. Цей мудрий афоризм, природно, наводить мене на думку, що мені час прощатися з тобою.

— Залишся ще на трохи, веселий блазню. Чому ти сказав, що твій батько грає роль пастора? Отже, ти не віриш у щирість його переконань?