Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ ПАРИЖ»

— І можете залишити собі всю пляшку, — сказав він, подавши її йому. — Пийте, будь ласка, але говоріть.

Струвілов налив собі вина в келих, зручно відкинувся в кріслі й почав:

— Я не знаю, чи в мене, як то кажуть, сухе серце. Хоча я зібрав у ньому стільки обурення, стільки огиди, що маю всі підстави вважати його таким, та мені, зрештою, байдужісінько, яким його назвуть, чи я, чи хтось інший. Правда й те, що протягом тривалого часу я придушував у ньому все, що могло б пом’якшити його. Але при цьому я спроможний на пориви захвату чи такої собі абсурдної відданости; бо, позаяк я людина, то я зневажаю себе й ненавиджу, як і будь-кого іншого.. Я чую, як скрізь і завжди повторюють, що література, письменство й наука, у кінцевому підсумку, працюють на добро людства; і цього досить, щоб я відчув до них гостру відразу. Але ніщо не перешкодить мені обернути цю формулу, і тоді я дихаю вільно. Атож, мені дуже подобається уявляти собі, як, навпаки, людство тяжко трудиться, створюючи для себе якусь страшну халепу; як Бернар де Паліссі (як нам наостогидли розповідями про нього) живцем спалює дружину та дітей і себе самого, щоб здобути глазур чудового однорідного кольору. Я люблю обертати проблеми в протилежний бік; що ви хочете, так я влаштований, для мене вони ліпше зберігають рівновагу, якщо поставити їх із ніг на голову. І якщо мені нестерпна думка про Христа, який приносить себе в жертву за спасіння всього того невдячного тлуму, в якому мені доводиться штовхатися, то я знаходжу деяку втіху й навіть умиротворення, уявляючи собі, як уся ця купа покидьків гниє, щоб народити одного Христа... хоча я й волів би, щоб вона породила щось інше, бо вчення Цього Останнього лише сприяло тому, що вся ця юрба ще глибше поринула у свій бруд та своє невігластво. Нещастя приходить від егоїзму сил. Самовіддана жорстокість, ось що могло б створити великі речі. Захищаючи нещасних, кволих, рахітичних та поранених, ми йдемо по хибній дорозі; ось чому я ненавиджу релігію, що закликає нас до такої поведінки. Великий мир, ідею якого самі ж таки філантропи, як вони намагаються нас запевнити, запозичили зі споглядання природи, фауни та флори, пояснюється тим, що в дикому стані процвітають і розвиваються лише сильні створіння; усі інші розкладаються, стають поживою та добривом для сильних. Але ніхто не хоче цього бачити; ніхто не хоче цього визнати.

— Справді світ улаштований так, я погоджуюся з вами. Говоріть далі.

— І скажіть, хіба не сором, хіба не ганьба... що людина доклала стількох зусиль, щоб вивести чудові породи коней, худоби, птиці, зернових культур, квітів і що сама вона для себе самої досі шукає в медицині полегкости для свого болю, в релігії — розради для своєї душі, а в сп’янінні — забуття. Тоді як над поліпшенням людської породи повинні були б ми працювати. Але всяка селекція веде за собою очищення від невдалих екземплярів, а на такі рішучі заходи наше християнське суспільство ніколи не наважиться. Воно ніколи навіть не візьме на себе обов’язок каструвати дегенератів; а таких у нас найбільше. Нам треба було б дбати не про лікарні, а про племінні заводи.

— Чорт забирай, ви подобаєтеся мені таким, Струвілов.

— Боюся, що раніше ви мене зневажали, пане граф. Ви вважали мене скептиком, а я ідеаліст, містик. Скептицизм ніколи не приводив ні до чого доброго. Відомо, куди він приводить, у кінцевому підсумку, — до терпимости! Я дивлюся на скептиків як на людей без ідеалу, без уяви; як на йолопів... І я знаю, що якби ми навчилися виробляти сильне й здорове людство, ми позбулися б також ганебної делікатности та сентиментальної витончености; проте ніхто б уже не жалкував за цією делікатністю, бо разом із нею зникли б і делікатні люди. Ви помилилися б, якби подумали, що я не маю культури — я її маю. І я сповідую свій ідеал — його зуміли сформулювати ще стародавні греки. Принаймні мені завжди приємно уявляти та згадувати, як Кора, дочка Церери, спустилася в Аїд, сповнена жалости до тіней; та коли вона стала там царицею, дружиною Плутона, то Гомер уже не називає її інакше як «невблаганна Прозерпіна». Дивіться «Одіссею», пісню сьому. «Невблаганна» — саме такою має стати людина, яка уявляє себе доброчесною.

— Я радий бачити, що ви повернулися до літератури... якщо ви коли-небудь її зрікалися. Тож я запитую вас, доброчесний Струвілов, чи погодитеся ви стати невблаганним головним редактором журналу?

— Правду кажучи, мій дорогий графе, я мушу вам признатися, що з усіх нудотних людських випарів література видається мені одним з найогидніших. Я не бачу в ній нічого іншого, аніж бажання комусь догодити й комусь полестити. І я дуже сумніваюся, що вона може стати чимось іншим, принаймні доти, доки вона не зречеться свого минулого. Ми живемо на загальноприйнятих почуттях, які нібито переживає читач, бо він вірить усьому, що друкується. Автор спекулює на цих умовностях, які він вважає підвалинами свого мистецтва. Ці почуття звучать фальшиво, але вони мають попит. А що «фальшива монета вдає з себе монету добру», то на того, хто запропонує публіці справжні літературні твори, дивитимуться як на торговця словами. У світі, де всяк шахраює, саме щира людина виступає в ролі дурисвіта. Я попереджаю вас, що коли я візьму на себе керівництво журналом, то зроблю це тільки для того, щоб повипускати повітря з усіх роздутих бурдюків, щоб знецінити всі високі почуття та оті фальшиві векселі — слова.

— Чорт забирай, хотів би я знати, як ви за це візьметеся.

— Дайте мені якийсь час, і самі побачите. Я часто про це думав.

— Вас ніхто не зрозуміє, і ніхто за вами не піде.

— Так уже й не піде! Найобдарованіші молоді люди сьогодні вже зрозуміли масштаби нашої політичної інфляції. Вони зрозуміли, яка порожнеча ховається за вченими ритмами та звучними ліричними приспівами. Варто лиш подати пропозицію зруйнувати все це, й охочі взятися за цю справу завжди знайдуться. Хочете, ми заснуємо школу, яка не матиме іншої мети, як перекинути все догори дном?.. Вас це не лякає?

— Ні... Якщо ніхто не витопче мого саду.

— А поки що нам буде до чого докласти руки. Час для цього сприятливий. Я знаю людей, які чекають лише знаку, щоб згуртувати лави. Усі вони молоді й сповнені сил... Я знаю, ви надаєте цьому ваги. Але я вас застерігаю, вони не дозволять себе ошукати... Я часто себе запитував, яким чудом малярство так вихопилося вперед, а література дозволила собі далеко відстати? Як дискредитувало себе те, що в малярстві мали звичай називати «мотивом»! Чудовий сюжет — ха-ха! Художники сьогодні навіть потрет погоджуються малювати лише за умови, що ніякої схожости з оригіналом не буде! Якщо ми організуємо нашу справу добре, а в цьому ви можете розраховувати на мене, то не мине й двох років, як завтрашній поет вважатиме себе зганьбленим, якщо хтось зрозуміє, що він хоче сказати у своїх творах. Атож, пане граф. Хочете, поб’ємося об заклад? Будь-який сенс, будь-яке значення вважатимуться антипоетичними. Я пропоную трудитися задля зруйнування всього логічного. Як гарно було б назвати наш журнал «Чистильщики!»

Пасаван слухав, не зворухнувшись.

— До ваших однодумців, яких ви збираєтеся залучити, — запитав він після короткої мовчанки, — ви зараховуєте й вашого небожа?

— Молодий Леон — це високодостойний юнак і такий, що нікому не дасть обкрутити себе навкруг пальця. Навчати його — одна втіха. У кінці минулого навчального року він зумів випередити всіх відмінників і одержати всі призи. З початком цього року занять він б’є байдики. Я не знаю, що там у нього вариться в голові. Але я довіряю йому й не хочу надто набридати.

— Ви приведете його до мене?

— Якщо хочете, пане граф... То що з журналом?