Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ ПАРИЖ»

Її голос затремтів, Я взяв її руку.

— Олів’є віддячить вам за всіх. Обіцяю.

Вона зробила зусилля опанувати себе.

— Атож, я божевільна, що так говорю. Так ніби в мене й немає аж трьох синів. Коли я думаю про одного з них, я бачу перед собою лише його... Я здаюся вам нерозважливою. Але бувають такі хвилини, коли самої розважливости не досить.

— Проте саме вашою розважливістю я захоплююся найбільше.

Я сказав цю банальність у надії її заспокоїти. А що вона мовчала, то я додав:

— Якось ви говорили про Оскара з такою мудрою поблажливістю..

Поліна рвучко випросталася. Вона подивилася на мене й стенула плечима.

— Саме тоді, коли жінка виявляє найбільше покірливости та смирення, вона здається найбільш розважливою! — вигукнула вона майже зі злістю.

Це міркування роздратувало мене саме своєю слушністю. Щоб приховати його, я запитав:

— А як там листи — нічого нового?

— Нового? Нового!.. Що може відбутися нового між Оскаром і мною?

— Він чекає пояснень.

— Я теж чекаю від нього пояснень. Усе життя чекаю.

— Зрештою, — сказав я з певним роздратуванням, — Оскар опинився в незрозумілій ситуації.

— Але ж, мій друже, ви чудово знаєте, що немає незрозумілих ситуацій, які залишалися б незрозумілими вічно. Знаходити з них вихід — це ваше завдання, завдання людей, які пишуть романи. А з життя немає виходу — воно триває. Люди залишаються в стані непевности; і залишатимуться в ньому до кінця, не знаючи, як їм бути. А тим часом життя триває, так ніби нічого й не було. І ця ситуація також триватиме, як і всі інші. Ну, мені час іти. Прощавайте.

Я з тривогою прислухався до нових інтонацій, які я розрізнив у її голосі. У ньому звучала певна агресивність, і це примусило мене думати (можливо, я подумав про це не відразу, а трохи згодом, коли поновлював у пам’яті нашу розмову), що Поліна зовсім не так легко сприймає мої взаємини з Олів’є, як вона про це говорила. Не так легко, як усе інше. Я хотів би вірити, що все ж таки вона їх не осуджує; мабуть, у якомусь розумінні, вона й справді рада, як не раз мені казала, проте, можливо, трохи ревнує Олів’є до мене, хоч сама собі в цьому не признається.

Тільки цим я можу пояснити той раптовий вибух гніву, який опанував її вже наприкінці нашої розмови, коли йшлося про теми, набагато менш близькі її серцю. Можна було подумати, що, пішовши мені спочатку назустріч у тому, що вимагало від неї великих зусиль, вона вичерпала всі резерви своєї лагідности та поступливости, й на інші теми нашої розмови їх уже не вистачило. Звідси той нестриманий і навіть екстравагантний монолог, який, мабуть, здивував її саму, коли пізніше вона повернулась до нього подумки, і в якому прорвалися її ревнощі.

Але яким, зрештою, міг бути стан жінки, запитую я себе, намагаючись заглянути вглиб цієї проблеми, що не схильна миритися? Я хотів сказати «порядної жінки». Так ніби поняття «порядна жінка» не включає в себе смирення як неодмінну характеристику!

Надвечір Олів’є став почуватися значно краще. Але життя, повертаючись, приносить із собою тривогу. Я доклав усіх зусиль, щоб його заспокоїти.