Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ ПАРИЖ»

Бернар рушив, у супроводі янгола, до Сорбонської церкви, куди спершу увійшов янгол, а Бернар туди ніколи ще не приходив. У тому місці снували й інші янголи, але в Бернара не було тих очей, якими він міг би їх побачити. Його огорнув незбагненний спокій. Янгол наблизився до головного вівтаря, й коли Бернар побачив, що той став навколішки, він і сам опустився навколішки, поруч із ним. Він не вірив у жодного бога, а тому не міг молитися. Але його серце було переповнене любовною потребою дару, пожертви; він хотів віддати в жертву себе. Його почуття були такими туманними, що він не зміг би виразити їх ніякими словами; але несподівано заграв орган.

«Ти пропонував також віддати себе в жертву Лорі, — сказав йому янгол, і Бернар відчув, як сльози покотилися йому по щоках. — Ходи за мною».

Йдучи за янголом, Бернар майже наштовхнувся на одного зі своїх давніх товаришів, який також склав свій усний іспит. Бернар вважав його ледарем і був здивований, що той спромігся успішно скласти іспит. Ледар не помітив Бернара, він подав церковному сторожеві гроші, щоб купити свічку. Бернар стенув плечима й вийшов із церкви.

Коли він вийшов на вулицю, то помітив, що янгол його покинув. Він увійшов у тютюнову крамничку, в ту саму, де Жорж тиждень тому ризикував, заплативши за сигарети фальшивою монетою. Після того він зумів реалізувати ще не одну таку монету. Бернар купив пачку сигарет і закурив. Чому янгол його покинув? Невже Бернар і він не мали чого один одному сказати?.. Видзвонило полудень. Бернарові захотілося їсти. Повернутися до пансіону? Чи піти до Олів’є і разом із ним розділити обід Едуара?.. Він перевірив, скільки у нього в кишені грошей і зайшов у ресторан. Коли він закінчував їсти, лагідний голос прошепотів:

— Тобі пора підбити підсумки.

Бернар обернув голову. Янгол знову був поруч із ним.

— Тобі треба вирішувати, — сказав він. — Ти жив лише задля авантюр. Чи дозволиш ти, щоб випадок керував тобою й далі? Ти маєш послужити якійсь меті. Важливо знати, якій саме.

— Навчи мене. Веди мене, — сказав Бернар.

Янгол привів Бернара у велику залу, в якій було багато людей. У глибині зали стояв поміст, а на помості — стіл. Якийсь молодик виголошував звідти промову.

— Велика дурість уявляти собі, що ти спроможний відкрити нехай там що. Ми не здобуваємо нічого такого, чого б уже не одержали. Кожен із нас повинен зрозуміти, ще в молодому віці, що ми залежимо від минулого й що це минуле нас зобов’язує. Для нього все наше майбутнє вже накреслене.

Коли він закінчив розвивати цю тему, замість нього вийшов інший оратор, який спочатку похвалив свого попередника, а потім різко осудив тих самовпевнених, котрі вважають, ніби можуть жити без доктрини або керуватися в житті своїми власними переконаннями та принципами.

— Доктрина дісталася нам у спадок, — сказав він. — Вона проіснувала вже багато століть. Лише вона може дати певність, і кожен із нас повинен доводити її слушність.

Вона дісталася нам від наших володарів. Вона належить нашій країні й щоразу, коли наш народ відмовлявся від неї, він мусив дорого платити за свою помилку. Не можна бути добрим французом і цього не знати, не можна досягти нічого доброго, якщо не керуватися нею.

Після цього другого оратора на поміст вийшов третій, який подякував двом першим за те, що вони так добре окреслили «теорію їхньої програми» — так він це назвав. Потім заявив, що ця програма включає в себе ні більше, ні менше, як відродження Франції, яке відбудеться завдяки зусиллям кожного з членів їхньої партії. Він оголосив себе людиною дій; він заявив, що всяка теорія знаходить у практиці свою мету і своє підтвердження і що всякий добрий француз повинен бути бійцем.

— Але, на жаль, — сказав він, — наші сили розпорошені, втрачені! Якою грандіозною була б велич нашої країни, яким сліпучим сяйво її досягнень, якою прекрасною була б доблесть кожного з нас, якби ці сили належно впорядкувати, якби ці досягнення відповідали правилам, якби кожен із нас став би в лави її захисників!

І поки він говорив, серед публіки стали сновигати молоді люди, роздаючи заяви про вступ, на яких треба було лише поставити свій підпис.

— Ти хотів віддати себе в жертву, — сказав йому янгол. — Чого ж ти чекаєш?

Бернар узяв один із папірців, який йому простягли і текст якого починався зі слів: «Я врочисто вступаю в...» Він прочитав, потім подивився на янгола і побачив, що той усміхається. Потім подивився на публіку й упізнав у гурті молодиків нового щойно спеченого бакалавра, який недавно поставив у церкві Сорбони свічку за свій успіх. І несподівано, трохи далі, він побачив свого старшого брата, з яким не зустрічався, відколи покинув батьківський дім. Бернар його не любив і трохи ревнував через ту повагу, з якою, як йому здавалося, ставився до нього їхній батько. Він нервово пожмакав заяву.

— Ти вважаєш, я повинен це підписати?

— О, звичайно ж, якщо ти сумніваєшся сам у собі, — сказав янгол.