Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ ПАРИЖ»

— Те, що Олів’є з вами, уже мене заспокоює, — сказала Поліна. — Я не вилікую його краще, ніж ви, бо добре знаю, що ви любите його не менше, ніж я.

Кажучи ці останні слова, вона дивилася на мене з якоюсь дивною наполегливістю. Чи я сам собі вигадав умисний намір, який вона хотіла вкласти у свій погляд? Я відчував стосовно Поліни те, що зазвичай називають «нечистим сумлінням» і зміг у відповідь лише пробелькотіти щось невиразне. Треба зазначити, що внаслідок хвилювань, пережитих за два останні дні, я повністю втратив здатність контролювати себе. Моя стурбованість була очевидною, бо вона додала:

— Ви почервоніли досить промовисто... Мій бідолашний друже, не чекайте від мене докорів. Я докоряла б вам, якби ви його не любили... Можна мені з ним побачитись?

Я привів її до Олів’є. Бернар, почувши, що ми йдемо, вийшов.

— Який він гарний! — прошепотіла вона, нахиляючись над ліжком.

Потім обернулася до мене.

— Ви поцілуєте його за мене. Я боюся розбудити його.

Поліна й справді надзвичайна жінка. Сьогодні я не вперше про це подумав. Але я не сподівався, що вона спроможна так глибоко все розуміти. А проте мені здавалося, попри щирість її слів та веселість, якої вона намагалася надати своєму голосу, що я помітив у ній деяку скутість (можливо, вона виникла внаслідок тих зусиль, яких я докладав, щоб приховати своє збентеження); і мені пригадалася одна фраза з нашої попередньої розмови, що здалася мені надзвичайно мудрою, хоча мені й не дуже хотілося тоді визнавати її такою: «Я волію погодитися добровільно на те, чому я не спроможна перешкодити». Мабуть усе-таки Поліна силувала себе здаватися такою люб’язною й безтурботною. І ніби відповідаючи на мої потаємні думки, вона сказала, коли ми знову вийшли до студії:

— Не висловивши щойно свого невдоволення, я, боюся, навіяла почуття невдоволення вам. Існують певні види вільнодумства, на які чоловіки хотіли б зберегти монополію. Я, проте, не можу вдавати, що гніваюся на вас, коли насправді не гніваюся. Життя багато чого навчило мене. Я зрозуміла, яка вразлива хлоп’яча невинність навіть тоді, коли вона здається надійною і міцною. До того ж я не вірю, що найцнотливіші підлітки згодом стають у шлюбі найкращими чоловіками. Ні, навіть, найвірнішими, — додала вона, сумно всміхаючись. — Зрештою, приклад їхнього батька навчив мене бажати інших чеснот для своїх синів. Але я боюся, щоб вони не стали розбещеними і не потрапили в залежність від принизливих взаємин. Олів’є дуже легко піддається чужому впливу. Ви пообіцяли собі оберігати його від таких впливів. Я вірю, що ви зможете навчити його добра. Він прив’язаний лише до вас...

Ці слова примусили мене зніяковіти.

— Ви вважаєте мене кращим, аніж я є насправді.

Це єдине, що я придумав сказати, причому мої слова прозвучали украй неприродно та штучно. Вона відповіла з вишуканою делікатністю:

— Це Олів’є зробить вас кращим. На що тільки не здатна людина задля любови.

— Оскар знає, що він зі мною? — запитав я, щоб трохи відхилитися від цієї делікатної теми.

— Він навіть не знає, що Олів’є в Парижі. Я ж вам казала, що він дуже мало переймається проблемами синів. Тому я й просила вас поговорити з Жоржем. Ви вже з ним говорили?

— Ні. Ще не говорив.

Чоло Поліни несподівано затьмарилося.

— Він тривожить мене усе більше й більше. Він напускає на себе вираз упевнености, в якому я бачу лише безтурботність, цинізм та пиху. Але вчиться він добре. Вчителі задоволені ним, і я сама не знаю, на чому ґрунтується моя тривога...

І несподівано вона втратила весь свій спокій і заговорила з таким палким хвилюванням, що я ледве її впізнавав:

— Ви собі уявляєте, яким стало моє життя? Я придушила в собі прагнення до щастя. З кожним роком воно згасало все більше й більше. Одну за одною я втратила усі свої надії. Я постійно поступалася; я терпіла. Я вдавала, ніби не розумію, ніби не бачу... Але зрештою людина повинна за щось учепитися. І ось вона втрачає навіть цю дрібничку!.. Увечері він приходить працювати біля мене, під лампою. Коли іноді він підводить голову від книжки, то в його очах я бачу не любов, не прихильність, а зухвалий виклик. А я так мало на це заслужила... Бувають хвилини, коли мені здається, що вся моя любов до нього переходить у ненависть. І я каюся, що взагалі мала дітей.