Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ПАРИЖ»

— Тату, скажи-но... Що означає ця латинська фраза? Я її зовсім не розумію.

— Я ж тобі казав, щоб ти стукав у двері, перш ніж заходити. Я не хочу, щоб ти мене турбував так зненацька. Ти взяв собі за звичку дуже часто просити допомоги й покладатися на інших, замість докласти певних зусиль самому. Учора в тебе виникли проблеми з геометрією, сьогодні... про що там говориться у твоїй латинській фразі?

Калуб подав йому свого зошита.

— Він нічого нам про це не сказав. Але подивися, ти зрозумієш. Він продиктував нам її, а я, може, неправильно записав. Я хотів би принаймні знати, чи нема тут помилки...

Пан Профітандьє взяв зошита, але його дуже мучив біль під ребрами. Він лагідно відштовхнув хлопчика.

— Ми з’ясуємо це пізніше. Пора обідати. Шарль уже прийшов?

— Він спустився до свого кабінету.

(Адвокат приймав своїх клієнтів на першому поверсі.)

— Скажи йому, щоб він зайшов до мене. Ходи швидко!

Пролунав дзвінок. Пані Профітандьє нарешті повернулася й перепросила за своє запізнення. Їй довелося зробити багато візитів. Їй прикро, що чоловік страждає від болю. Вона може чимось допомогти?

— У тебе й справді вигляд невеселий.

— Я не зможу їсти. Сідайте за стіл без мене. Але по обіді приходь сюди разом із дітьми.

— А Бернар де?

— А, до речі... Його друг... ти його добре знаєш, вони ходять удвох до репетитора з математики... прийшов і запросив його на обід.

Профітандьє почув себе ліпше. Спочатку він боявся, що біль не дасть йому говорити. Проте було надзвичайно важливо якось пояснити відсутність Бернара. Він тепер знав, що мусить зробити, хоч як це було йому тяжко. Він почував себе твердим і рішучим. Він боявся тільки, щоб дружина не урвала його плачем або зойком, щоб їй не стало погано...

Через годину вона прийшла до його кабінету разом із трьома дітьми. Вона наблизилася до нього, й він посадив її біля себе в крісло.

— Спробуй узяти себе в руки, — тихо сказав він їй, але голос його прозвучав владно. — Не кажи нічого, ти мене зрозуміла? Ми з тобою поговоримо згодом.

Він узяв її за руку й, не випускаючи її зі своєї руки, почав:

— Сідайте, діти мої. Мені прикро, коли ви стоїте переді мною так, ніби прийшли здавати мені іспит. Я маю зробити вам дуже сумне повідомлення. Бернар пішов від нас, і ми не побачимо його більше... протягом якогось часу. Я повинен сказати вам сьогодні те, що спочатку від вас приховував, бо хотів, щоб ви любили Бернара як рідного брата. Бо ваша мати і я любили його як свою дитину... Але він не був нашою дитиною... Його дядько, брат його рідної матері, довірив нам його, коли сам тяжко захворів... Але сьогодні ввечері він прийшов, щоб забрати його.

Після його слів запала тяжка мовчанка, було чути лише, як сопе Калуб. Усі чекали його подальших слів. Але він махнув їм рукою й сказав: