Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ПАРИЖ»

— Пообіцяй мені, що ти не...

Бернар обняв його й відштовхнув зі сміхом. Він зрозумів, про що йдеться.

— Це я тобі обіцяю. Ні, альфонсом я не стану. — І додав: — Хоча, признаюся, це був би найпростіший вихід.

Але Олів’є заспокоївся. Він знав, що цинізм, із яким його друг промовив ці останні слова, був цілком награним.

— А твій іспит?

— Мій іспит дещо мене турбує. Я все ж таки не хотів би його завалити. Я думаю, що готовий до нього; треба тільки, щоб у той день я не почував себе надто стомленим. Я повинен виплутатися з цієї халепи якнайшвидше. Це трохи ризиковано, але... я з неї виплутаюся, ось побачиш.

Вони помовчали якусь мить. Друга пантофля зісковзнула з ноги Олів’є.

— Ти застудишся, — сказав Бернар. — Лягай.

— Ні, — відповів Олів’є. — Це ти лягай.

— Ти жартуєш! Ану швидко, — і Бернар силоміць поклав Олів’є на розгорнуте ліжко.

— А ти? Де спатимеш ти?

— Не має значення де. На підлозі. У кутку. Мені треба звикати до такого життя.

— Ні, послухай. Я хочу тобі сказати дещо, але я не зможу цього сказати, якщо не відчуватиму, що ти зовсім близько. Лягай у моє ліжко.

І коли Бернар, умить роздягнувшись, опинився поруч, він провадив:

— Пам’ятаєш, що я тобі колись сказав?.. Так от... Я там був...

Бернар зрозумів Олів’є з півслова. Він міцно обняв друга, а той вів далі:

— Так от, старий, це просто гидко... Просто жахливо... Після цього мені хотілося плюватися, блювати, роздерти на собі шкіру, накласти на себе руки.

— Ти перебільшуєш.

— Або вбити її...

— А хто це був? Сподіваюся, ти не припустився якоїсь великої необачности?