Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ПАРИЖ»

— Облиште! Облиште, друже. Ми дуже добре знаємо, і ви, і я, яким має бути правосуддя і яким воно є насправді. Ми намагаємося робити все якнайліпше, це зрозуміло само собою. Та хоч би як ми старалися, ми спроможні досягти лише приблизних результатів. Справа, яку ви розслідуєте сьогодні, має надзвичайно делікатний характер: з п’ятнадцятьох звинувачених або тих, яких одне ваше слово може перевести в категорію звинувачених завтра, ми маємо дев’ятеро неповнолітніх. І вам відомо, що деякі з тих підлітків — це діти з дуже респектабельних родин. Тому в даному випадку я схильний розглядати будь-який ордер на арешт як надзвичайно незграбний хід. Газети партій неминуче роздмухають цю справу, й ви можете зіткнутися з усіма видами шантажу, з наклепами й обмовою. Хоч би як обачно ви діяли, хоч би як намагалися цього уникнути, але імена певних осіб будуть названі неминуче... Я не маю права давати вам якусь пораду, і ви знаєте, наскільки більше я волів би одержати її від вас, чию проникливість, розважливість та притаманне вам почуття справедливости я завжди визнавав і високо цінував... Але на вашому місці, я вчинив би так: я пошукав би засобу покласти край цьому жахливому скандалу, заарештувавши чотирьох або п’ятьох заводіїв... Атож, я знаю, що їх не так легко схопити; але ж, чорт забирай, — це наша робота. Я наказав би замкнути помешкання, де відбуваються ці оргії, і знайшов би якийсь спосіб остерегти батьків цих юних зухвальців, остерегти лагідно, потаємно, з метою перешкодити повторенню цих неподобств. Наприклад, посадіть до в’язниці жінок! Такий захід я готовий вам дозволити й охоче його підтримую; мені здається, що ми маємо тут справу з безповоротно розбещеними створіннями, очистити від яких суспільство вельми важливо. Але, остерігаю вас іще раз, не хапайте дітей. Задовольніться тим, що ви їх добре налякаєте, а потім прикрийте всю цю справу етикеткою «нерозважливих дій», і нехай їм буде карою той страх, від якого вони не оговтаються ще довго. Подумайте про те, що трьом із них ще не виповнилося й чотирнадцять і що їхні батьки, звичайно ж, вважають їх янголами чистоти й непорочности. Але скажіть мені щиро, мій любий друже, невже в такому віці ми з вами вже думали про жінок?

Він замовк, важко відсапуючись, більше стомлений своєю велемовністю, ніж ходою, і примусив Профітандьє, якого він тримав за рукав, теж зупинитися...

— Бо якщо ми добре поміркуємо, — провадив він, — то причини цих подій слід шукати в царині ідеального, містичного, релігійного, якщо мені буде дозволено так висловитися. Сьогоднішні діти, ви ж розумієте добре, — це діти, що втратили будь-який ідеал... До речі, а як там ваші сини? Само собою зрозуміло, що все мною сказане, до них не стосується. Я знаю, що з вами, під вашим наглядом і з тим вихованням, яке ви їм дали, вони в цілковитій безпеці від таких помилок.

І справді, Профітандьє досі мав причини лише пишатися своїми синами. Але він не робив собі з цього ілюзії: найліпше виховання у світі було безпорадне проти ницих інстинктів. Але, Богу дякувати, його діти не мали ницих інстинктів, як і діти Моліньє, звичайно ж. Це захищало їх також від поганих знайомств і поганого читання. Бо який був би сенс у тому, щоб заборонити їм робити те, чому ти нездатний перешкодити? Якщо ти заборониш своїй дитині читати якісь книжки, вона прочитає їх потай. Що ж до нього, то його система була дуже простою: він не забороняв своїм дітям читати погані книжки, він намагався домогтися лише того, щоб його діти не мали найменшого бажання читати їх. Що ж до тієї справи, яку вони обговорювали, то він пообіцяв ще поміркувати над нею й сказав Моліньє, що, в усякому разі, не робитиме нічого, заздалегідь не попередивши його. Вони лише продовжать обережне стеження, а що зло триває вже три місяці, то навряд чи воно зможе завдати більшої шкоди, якщо вони не перешкоджатимуть йому ще кілька днів або тижнів. Крім того, скоро вакації, й правопорушникам доведеться на якийсь час розлучитися. До побачення.

Нарешті Профітандьє міг прискорити ходу.

Щойно увійшовши до свого мешкання, він побіг до туалетної кімнати й відкрив крани, щоб наповнити ванну. Антуан чекав, коли повернеться пан, і перестрів його в коридорі.

Цей вірний слуга служив у домі вже п’ятнадцять років, і діти виросли в нього на очах. Він мав змогу бачити дуже багато, а про все інше здогадувався, але вдавав, ніби не помічає нічого з того, що намагалися приховати від нього. Бернар завжди відчував велику прихильність до Антуана. Він не хотів піти з дому, не попрощавшись із ним. І, можливо, в нападі роздратування на свою родину, він знайшов приємність у тому, щоб довірити свою таємницю простому служникові, розповівши йому про те, чого його рідні не знали. Але слід сказати, на виправдання Бернара, що в той час нікого з його рідних не було вдома. Крім того, якби Бернар став прощатися з ними, вони неодмінно спробували б його затримати. Він жахався необхідності пояснити їм свою поведінку. А щодо Антуана, то він міг просто сказати йому: «Я йду з дому». Але, кажучи це, він із такою урочистістю подав йому руку, що старий служник здивувався.

— Пане Бернар, ви не повернетеся на обід?

— Не повернуся й перед сном, Антуане.

А що служник стояв, вагаючись і не знаючи, що саме він повинен зрозуміти і чи дозволено йому далі розпитувати, Бернар повторив уже з більшим притиском:

— Я йду з дому, — і додав: — Я залишив листа на письмовому столі...

Він не міг присилувати себе сказати «на письмовому столі батька» й лише повторив:

— На письмовому столі. Прощай, Антуане.

Потискуючи Антуанові руку, він був схвильований так, ніби водночас прощався зі своїм минулим. Він ще раз повторив: «Прощай, Антуане!» і швидко вийшов, перш ніж вихопляться назовні ридання, які підступили йому до горла.

Антуан подумав, чи не бере він на себе надто велику відповідальність, отак просто відпускаючи Бернара, — але як він міг йому перешкодити?

Звичайно ж, Антуан розумів: те, що Бернар іде з дому, стане для всієї родини подією несподіваною й страхітливою, але його роль бездоганного слуги вимагала від нього нічим не виявити свого подиву. Він не повинен був знати про те, чого не знав пан Профітандьє. Звичайно ж, він міг би йому просто сказати: «А ви знаєте, пане, що панич Бернар пішов із дому?», але тоді він утратив би всю свою перевагу, і такий розвиток подій його аж ніяк не тішив. Тож він чекав свого пана з таким нетерпінням лише для того, щоб спокійно кинути йому тоном безвиразним і шанобливим, так ніби просто переказував йому якусь звістку, що її попросив переказати Бернар, фразу, яку він наперед заготовив:

— Перш ніж піти, панич Бернар залишив для вас, пане, листа на письмовому столі.

То була фраза настільки проста й мало значуща, що вона могла залишитися непоміченою; він марно силкувався придумати слова, які були б навантажені більшим змістом, але так і не зміг знайти такі, які водночас звучали б цілком природно. Та оскільки Бернар досі ніколи не відлучався з дому, пан Профітандьє, за яким Антуан спостерігав кутиком ока, мимоволі здригнувся.

— Як? Він пішов, перш ніж....

Але відразу опанував себе — він не повинен був виявляти подив у присутності підлеглого. Відчуття своєї вищости не залишало його ніколи. І спокійним, навіть авторитетним тоном він сказав: