Розділ «Частина друга»

– Лофтус тримався окремо від решти ув’язнених. Він дотримувався нейтралітету, не належав до жодного з угруповань, які існують у кожній в’язниці. І він ніколи не патякав. Це визначення ідеального слухача, гадаю. Він став довіреною особою для решти в’язнів, духівником, якому вони могли будь у чому сповідуватись. Кому б він що переказав? У нього не було союзників, і він мав залишатись у в’язниці в найближчі і не найближчі роки.

– За які вбивства він відбував термін? – поцікавилась Карі.

– За вбивства людей, – сухо відрізав Франк.

– Я мала на увазі…

– Вбивства найжорстокішого характеру. Він отруїв дівчину-азіатку і задушив косовського албанця.

Франк притримав для них відкритими вхідні двері.

– І подумати тільки, що такий небезпечний злочинець розгулює на волі, – промовив Симон, усвідомлюючи, що він зараз обертає ніж у рані.

Він аж ніяк не був садистом, але готовий був зробити виняток, коли йшлося про Арілда Франка. Не тому, що до Франка неможливо було відчувати приязнь: насправді його особистість виступала пом’якшувальною обставиною. Також не тому, що він погано виконував свою роботу: адже всі в поліції знали, що саме Франк був справжнім господарем у Статені, а не номінальний директор в’язниці. Ні, справа була в іншому: в отих аж надто явних збігах, що в сукупності створювали підстави для підозри, яка гризла Симона і нав’язувала йому переконання, найбільш близьке до зневіри, – переконання, яке він не міг довести. Що Арілд Франк продажний.

– Я даю йому сорок вісім годин, старший інспекторе, – заявив Франк. – У нього немає ні грошей, ні родичів, ні друзів. Він самітник, що сидить у в’язниці з вісімнадцятилітнього віку. Тобто уже дванадцять років. Він нічого не знає про світ за межами тюрми, йому немає куди йти, ніде переховуватись.

Карі ледве встигала за Симоном дорогою до машини, а він тим часом думав про сорок вісім годин, спокушуваний бажанням закластись проти цього терміну. Тому що він дещо упізнав у тому хлопчині. Він не знав напевне, що саме: можливо, тільки те, як він рухався. А можливо, він успадкував більше.

Розділ 14

Повернувшись у ліжку, Джоні Пума окинув оцінюючим поглядом свого нового товариша по кімнаті. Він не знав, хто вигадав термін «товариш по кімнаті», але знав напевне, що в Центрі Іла термін цей був хибним аж до радикального перекручення його значення. Доречніше було б казати «ворог по кімнаті». Не випадало ще йому зустріти такого сусіду, що не намагався б обчистити його в найцинічніший спосіб. Чи такого, кого б він сам не намагався безжально обікрасти. Саме тому він завжди тримав при собі всі свої цінності, які складалися з водонепроникного гаманця з трьома тисячами крон і подвійного поліетиленового пакетика з трьома грамами амфетаміну, приліпленого пластиром до стегна такого волохатого, що будь-яка спроба відірвати пакет розбудила б власника навіть з найглибшого сну.

Такі були складові життя Джоні Пуми впродовж останніх двадцяти років: амфетаміни і сон. У сімдесяті і згодом він удостоювався найрозмаїтіших діагнозів, які мали пояснити, чому молода людина віддає перевагу вечіркам перед роботою і радше ув’язуватиметься в бійки та плутатиметься аби з ким, замість купити будинок і створити сім’ю, радше ловитиме кайф від якогось дурива, замість провадити тверезе і смертельно нудне життя. Але останній діагноз причепився міцно. Міалгічний енцефаломієліт – «синдром хронічної втоми». Джоні Пума хронічно втомлений? Хто його знав, почувши таке, просто розсміявся б. Джоні Пума, важкоатлет, душа усіх вечірок, найжаданіший вантажник Ліллесана [15], який самотужки переносив піаніно! Все почалося з болів у стегні та знеболювальних, які не допомагали. А тоді знайшлися «знеболювальні», які допомагали дуже добре, і він «підсів». Тепер його життя складалося з довгих днів відпочинку в ліжку, що чергувалися з періодами напруженої діяльності, коли він мусив спрямовувати всю свою енергію на здобування наркотиків. Або на пошуки грошей на погашення тривожно великого боргу наркобаронові Центру, литовському транссексуалу на перехідному етапі зміни статі, який називав себе Коко.

З першого погляду Джоні визначив, що на молодого чоловіка, що стояв коло вікна, чекає те саме лихо. Невпинний шалений пошук. Постійний тиск. Випадкові підробітки.

– Старий, опустив би ти штори, га?

Той виконав прохання, і в кімнаті знову запанував приємний напівморок.

– Що ти вживаєш, старий?

– Героїн.

«Героїн»? Тут, у Центрі, заведено називати героїн «допінгом». Іще «гівном», «скеґом», «конякою» чи «пилюкою». Або «супербоєм», коли йшлося про новий чудодійний бренд, яким торгує в районі Нібруа [16] хлопець, схожий на Сонька з Діснеєвої «Білосніжки». «Героїном» називають його у в’язниці. Або новачки, звісна річ. Хоча насправді типовий новачок скоріше вживатиме такі вирази, як «чайна вайт», «мексікен мад» чи ще якісь безглузді слівця, підхоплені у фільмах.

– Я можу тобі притарабанити класний дешевий героїн. Не муситимеш виходити по нього на вулицю.