– А навіщо нам діти, коли у нас є ти? Адже так?
Матс зо дві секунди задумливо дивився на дядька. Тоді обличчя його просяяло.
– Так!
Симон устромив руку в кишеню, щоб відповісти на мобільний, що почав голосно дзижчати.
Дзвонив колега. Симон слухав.
– Де, коло річки Акер? – перепитав він.
– За Кубою [2], неподалік художнього училища. Там, де пішохідний міст…
– Я вже знаю, де це. Буду там за тридцять хвилин.
Він взув і зашнурував черевики, надів куртку.
– Ельзе! – гукнув дружину.
– Ну? – показалось її обличчя нагорі.
Його знову вразила її врода. Довге волосся рудавим потоком облямовувало мініатюрне личко. Веснянки на носику і навколо нього. І йому спало на думку, що ці веснянки напевно ще милуватимуть чиєсь око, коли він уже не зможе ними милуватись. І одразу ця думка потягла за собою наступну, яку він негайно відігнав: а хто подбає тоді про неї? Він знав, що вона навряд чи може бачити його з відстані, на якій вона стояла, що вона тільки вдає, нібито бачить. Він відкашлявся.
– Мені треба їхати, люба. Ти зателефонуєш мені, коли знатимеш, що сказав лікар?
– Так. Обережно за кермом.
Двоє чоловіків середнього віку йшли через парк, відомий як Куба. Більшість людей вважають, що його назва якось пов’язана з Кубою, можливо, через те, що тут часто проводилися політичні заходи, і весь Ґрюнерльокка раніше сприймався як робітнича околиця. Тільки місцеві, хто мешкав тут з давніх-давен, могли знати про величезний газозбирач, який стояв тут колись і який мав кубічну форму. Чоловіки перетнули пішохідний міст, що вів до старої фабрики, нині переобладнаної на художнє училище. Закохані чіпляли до поручнів моста навісні замки з датами та ініціалами. Симон зупинився, щоб придивитись до одного з них. Він кохав Ельзе ось уже десять років, кожен Божий день з усіх трьох з половиною тисяч, коли вони були разом. Ніколи не буде в його житті іншої жінки, і йому не потрібен символічний замок, щоб знати про це. І так само не потрібен їй. Коли буде все гаразд, вона переживе його на багато років, і в її житті буде ще час на нового чоловіка. І все це як і годиться.
З того місця, де вони стояли, він добре бачив Омодт Бро, скромний міст, який перетинав невелику річечку, що розділяла їхню скромну столицю на східний і західний берег. Колись давно, юний і дурний, він пірнув з цього самого мосту в річку. П’яна трійця молодиків – два з них з непохитною вірою в себе і в свої перспективи. Два з них переконані, що тільки вони можуть були кращими з трьох. Третій же, Симон, давно зрозумів, що йому не випадає змагатися зі своїми друзями, коли йдеться про інтелект, силу, соціальні навички або привабливість для жінок. Натомість він був найхоробрішим. Або, кажучи іншими словами, найбільш схильним до ризику. А занурення в брудні води річки не вимагає ні інтелекту, ні фізичної вправності, а тільки нерозважливості. Симон Хефас часто думав, що до небезпечної гри з майбутнім, яке він не надто цінував, його спонукав песимізм, вроджене усвідомлення, що йому менше втрачати, ніж решті людей. Він балансував на поручнях, тим часом як його друзі кричали йому, щоб не робив цього і що він божевільний. А він стрибнув. З мосту, з життя, у дивовижний вихор рулетки, розкрученої долею. Він занурився у воду, що не мала поверхні, саму тільки білу піну, а під нею – крижані обійми. І в тих обіймах він знайшов тишу, турботу і спокій. Коли він випірнув цілим і неушкодженим, вони радісно вітали його. Симон теж радів. Навіть попри неясне розчарування від того, що повернувся у цей світ. Дивно справді, що може зробити з молодою людиною розбите серце.
Симон струсив із себе спогади і зосередився на водоспаді між двома мостами. А конкретніше – на постаті, що завмерла там посередині, наче на фотографії.
– Ми думаємо, він поплив униз за течією, – сказав Симону офіцер бригади, що першою прибула на місце. – А потім зачепився одягом за якусь перешкоду, що стирчить із води. Річка здебільшого настільки мілка, що її можна вбрід переходити.
– Гаразд, – сказав Симон, посмоктуючи снус [3] і схиливши голову набік. Чоловік висів головою вниз, просто посередині водоспаду, розставивши руки; каскади води утворювали білий ореол навколо його голови і тіла. Ця картина нагадала йому про волосся Ельзе. Інші полісмени з бригади, нарешті, спустили човен на воду і тепер намагалися звільнити тіло.
– Закладаюсь на пиво, що це самогубство.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Ю Несбьо на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша“ на сторінці 12. Приємного читання.