Розділ «Частина перша»

Ровер нахилився в кріслі, спершись ліктями на коліна. Він затулив вуха долонями і розкачувався назад і вперед.

– А я нічого не робив. Стояв і дивився. Я все послав під три чорти. Тим часом вони загортали її в ковдру і пакували в багажник, а я просто дивився. Ми відвезли її в лісок до Ослмарксетра. Витягли її і скотили тіло схилом у напрямі Улсудсванет. Чимало людей прогулюють там своїх собак, тож її тіло знайшли вже наступного дня. Нестор саме цього й прагнув, розумієш? Він хотів, щоб у газетах надрукували знімки того, що з нею сталося. Так, щоб він міг показати їх іншим дівчатам.

Ровер прибрав долоні від своїх вух.

– У мене пропав сон; щойно склеплював повіки, починалися неймовірні жахи. Дівчина з вирваною щокою щирилась на мене і вишкіряла всі свої зуби. Тож я пішов до Нестора і сказав йому, що хочу вийти зі справи. Сказав, що з мене досить постачання «Узі» та «Глоків», що я хочу повернутись до лагодження мотоциклів. Жити спокійним життям, не боятися щомиті поліційної облави. Нестор відповів, що він би не проти, він, мовляв, уже й сам відчув, що у мене кишка тонкувата. Але він досить чітко дав мені зрозуміти, що станеться, якщо я плескатиму язиком. Я вирішив, що на цьому ми розійшлись. Я відхиляв будь-які пропозиції, хоча насправді у мене ще був запас пристойних «Узі». Але мене ніяк не полишало відчуття, що щось назріває. Що мене, зрештою, приберуть. Тому я зітхнув з полегшенням, коли мене пов’язала поліція. Я подумав, що у тюрязі мені буде безпечніше. Мене взяли за давню справу, як співучасника: вони арештували двох пацанів, а ті обидва сказали, що я продав їм зброю. Я зізнався одразу.

Ровер розреготався. Тоді закашлявся. Відкинувся на спинку стільця.

– За вісімнадцять годин я звідси вимітаюсь. Не знаю, що на мене чекає на вулиці. Але я знаю, що Нестору вже відомо про моє звільнення, хоча виходжу я на чотири тижні раніше терміну. Він знає все, що відбувається і тут, і в поліції, я впевнений у цьому. У нього скрізь є очі й вуха. Так що я думаю, якби він хотів мене вбити, він, можливо, упорав би мене тут, а не чекав на моє звільнення. А ти як думаєш?

Ровер зачекав. Мовчання. У хлопчини вигляд був такий, наче він взагалі не думав.

– Хоч би що сталося, – сказав Ровер, – невеличке благословення зашкодити аж ніяк не може, га?

При слові «благословення» в очах Сонні неначе спалахнуло світло, і він підніс праву руку, показуючи Роверові, що той має підійти ближче і стати навколішки.

Ровер опустився на молитовний килимок перед ліжком. Жодному з інших в’язнів Франк не дозволяв килимки на підлозі у камерах – це була складова швейцарської моделі, застосовуваної у Статені: жодних зайвих елементів у камерах. Кількість особистих речей обмежувалась до двадцяти. Хто бажав пару взуття, мав відмовитись від двох пар трусів або двох книжок. Ровер подивився Сонні в обличчя. Хлопець облизав кінчиком язика свої сухі, потріскані губи. Голос його пролунав напрочуд ясно, і хоча слова він вимовляв повільно, його дикція була абсолютно чіткою.

– Нехай усі земні і небесні боги помилують тебе і пробачать тобі провини твої. Ти помреш, але душа розкаяного грішника вознесеться в рай. Амінь.

Ровер схилив голову. Він відчув долоню хлопця на своїй голеній голові. Сонні був шульгою, але в даному випадку не треба бути генієм, щоб зрозуміти, що йому прогнозується коротша тривалість життя, ніж більшості праворуких. Передозування може статися завтра, а може, й через десять років – хто знає. Однак Роверові навіть на одну мить не спало на думку, буцім дотик хлопцевої руки цілющий, як казали в Статені. Ровер також не дуже вірив у дієвість благословення. То що він тут робить? Що ж, релігія – це все одно, що страхування від пожежі: хто серйозно вірить, що воно йому знадобиться? Тому коли люди кажуть, що хлопець готовий прийняти чужі гріхи на себе і нічого не хоче взамін, то чому б не зробити таку дрібничку заради душевного спокою? Що Ровера справді дивувало – це те, як такі, як Сонні, можуть холоднокровно вбивати? Це видавалось безглуздям. Можливо, саме про це йдеться у старовинній приказці: «Диявол знається на машкарі».

– Салам алейкум, – вимовив голос, і Сонні прибрав руку.

Ровер залишився на своєму місці з опущеною головою. Обстежував язиком гладенький внутрішній бік свого золотого зуба. Чи був він зараз готовий? Чи готовий зустрітися з Творцем, якщо настав його час? Він підвів голову.

– Я знаю, що ти ніколи нічого не просиш у віддяку, але…

Він подивився на хлопцеві босі ступні, які той підібгав під себе. Помітив сліди від уколів у вени на внутрішньому боці підйому стопи.

– Я тягнув свій останній термін у Ботсені, і там роздобути дозу було простіше простого. Ботсен не вважається зоною суворого режиму. Натомість, кажуть, Франк зробив так, що у Статен неможливо пронести геть нічого, але…

Ровер устромив руку в кишеню.

– …але це не зовсім так.

Він щось витягнув. Позолочений пістолет, розміром з мобільний телефон. Ровер натиснув на спусковий гачок. Невелике полум’я вирвалося з дула.