— Леді О-о-Різа! — закричала Сюзанна і метнула тарілку в останнього Вовка, коли той уже розвертав коня на схід, до місця, яке вважав домом. Повискуючи, тарілка злетіла в повітря і зітнула верхівку зеленого каптура. Якусь мить останній крадій дітей ще тримався в сідлі, здригаючись і захлинаючись від виття сирени, кличучи підмогу, яка не прийде. Потім він рвучко смикнувся назад, зробив повний кульбіт у повітрі й брязнувся на дорогу. Виття обірвалося.
«Отож, — подумав Роланд, — наші чотири хвилини скінчилися». Він опустив погляд на свій револьвер, який ще димівся, і вклав його назад у кобуру. Одна за одною затихали сирени повалених роботів.
Залія дивилася на нього, все ще не розуміючи.
— Роланде! — мовила вона.
— Так, Заліє?
— Їх більше нема? Хіба таке може бути? Їх нема?
— Усі мертві, — кивнув стрілець. — Я нарахував шістдесят одного. Всі вони лежать або на дорозі, або в нашій канаві.
Тіанова дружина ще трохи постояла, перетравлюючи цю інформацію. А потім зробила щось таке, що здивувало навіть стрільця, котрий звик ні з чого не дивуватися. Вона кинулася йому в обійми, міцно притислася до його тіла і вкрила все його обличчя жадібними й мокрими від щастя поцілунками. Роланд стійко це витримував, потім ввічливо, але твердо відхилив її від себе. На нього знову накочувало млосне відчуття. Відчуття непотрібності. Відчуття, що такі битви можуть тривати до нескінченності, у них він втрачатиме то палець через омаромонстрів, то око через хитру стару відьму, і наприкінці кожного бою відчуватиме, що Темна вежа замість наблизитися віддалилася. І весь цей час сухий крутій пробиратиметься по кістках до його серця.
«Припини, — наказав він самому собі. — Це безглуздя, ти сам це знаєш».
— Роланде, а не може бути, щоб вони замість цих прислали інших Вовків? — спитала Роза.
— Я думаю, інших у них немає, — відповів Роланд. — А якщо і є, то їх набагато менше. І тепер ви знаєте, як їх можна вбити, правда?
— Так, — вона сліпучо всміхнулася йому, й та усмішка обіцяла значно більше, ніж поцілунки.
— Піди вниз, — сказав він їй. — І Залію візьми. Скажіть там, що вже можна підніматися сюди. Нині Леді Оріза була прихильна до Кальї. І до роду Ельда.
— А сам ти не хочеш піти з нами? — спитала Залія. Вона вже відійшла від нього, і її щоки пашіли вогнем. — Не хочеш, щоб вони вітали тебе як переможця?
— Пізніше ми всі приймемо вітання, — відказав Роланд. — А зараз нам треба поговорити ан-тет. Хлопчик пережив страшний шок.
— Так, — сказала Роза. — Так. Ходімо, Зі. — Вона взяла Залію за руку. — Допоможи принести радісну звістку.
СІМНАДЦЯТЬ
Жінки пішли, десятою дорогою обходячи скривавлені рештки бідолашного Бенні Слайтмена. Залія подумала, що лише одяг тримав разом те, що від нього лишилося, і здригнулася від думки про батьківське горе.
Молода сей з укороченими ногами сиділа на північному боці канави, роздивляючись тіла Вовків. Вона помітила, що на одному дивом лишилася маленька штука, яка досі намагалася крутитися. Руки Вовка, обтягнені зеленими рукавицями, смикалися, наче в пропасниці. На очах у Рози й Залії Сюзанна підняла великий камінь і розтрощила ним рештки капелюшка-розумаки. Вовк одразу застиг. Тихе гудіння, яке йшло від нього, змовкло.
— Сюзанно, ми йдемо розповісти всім, — сказала Роза. — Але спершу хотіли подякувати тобі. Ти молодець! Ми тебе так любимо!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Темна вежа [Т.5; Вовки Кальї]» автора Стівен Кінг на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Вовки Кальї ОПІР 19“ на сторінці 372. Приємного читання.
TextBook