Розділ «Вовки Кальї ОПІР 19»

Роланд тримав книгу в своїх пошрамованих обвітрених руках, неначе зважував, котрому з них її дати. Подивився на Едді… перевів погляд на Каллагена… та зрештою дав книгу Джейкові.

— Прочитай мені, що написано на обкладинці, — попросив він. — Від слів твого світу в мене болить голова. Око їх бачить, та коли я намагаюся збагнути їх розумом, вони розпливаються.

Але Джейк майже його не слухав — він прикипів поглядом до книги, на обкладинці якої було зображено маленьку сільську церковку в промінні призахідного сонця. Каллаген тим часом відступив у сутінки печери, щоби придивитися до дверей.

Нарешті хлопчик підвів погляд.

— Але… Роланде, хіба це не назва міста, про яке розповідав нам отець Каллаген? Того, де вампір зламав його хреста і примусив пити свою кров?

Каллаген рвучко повернувся до них.

— Що?!

Джейк мовчки простягнув йому книгу. Каллаген ухопив її, мало не вирвав йому з рук.

— «Салемз-Лот»,[61] — прочитав він. — Роман Стівена Кінга. — Він подивився на Едді, перевів погляд на Джейка. — Хтось із вас чув про такого? Думаю, він не з мого часу.

Джейк похитав головою. Едді теж хотів було похитати, але раптом щось привернуло його увагу.

— Ця церква, — сказав він. — Схоже на Залу зібрань у Кальї. Просто-таки її близнюк.

— А ще схоже на церкву методистів у Іст-Стоунгемі, яку збудували тисяча вісімсот дев'ятнадцятого року, — зауважив Каллаген. — Тож, думаю, в цьому випадку маємо трійню. — Але власний голос здавався йому далеким і облудним, як ті голоси, що долинали з дна печери. Зненацька у нього з'явилося відчуття, що він і сам якийсь несправжній. Відчуття, що це дев'ятнадцять.

«Це жарт, — запевняла його свідомість. — Це точно жарт. Написано ж на обкладинці, що це роман, тож…»

Раптом його осяяла одна думка, і він полегшено зітхнув. Полегшення, звісно, було умовним, але щось завжди було краще, ніж нічого. А подумалося йому, що інколи люди пишуть романи про справжні місця й події, видаючи їх за вигадку. І що це був якраз той випадок. Мусив бути.

— Поглянь на сторінку сто дев'ятнадцять, — сказав Роланд. — Я трохи зміг розібрати, але не все. Аж ніяк не все.

Каллаген розгорнув книгу на потрібній сторінці й став читати:

— «Колись давно, ще в перші роки навчання в семінарії, один товариш отця…» — він затнувся й пробіг стривоженими очима решту сторінки.

— Читай, — сказав Едді. — Читай, отче, або я прочитаю.

Зібравшись із духом, Каллаген поволі продовжив:

— «…товариш отця Каллагена подарував йому шмат тканини, на якому було вовняними нитками вишито блюзнірський текст: „Господи, дай мені СМИРЕННЯ прийняти те, що я не можу змінити, СИЛИ, щоб змінити те, що мені підвладне, і УДАЧУ, щоб я не надто часто просирав свій шанс“. Усе це староанглійським шрифтом на тлі сонця, що сходило. І тепер, коли він стояв перед тими, хто проводжав у останню путь… у останню путь Денні Ґліка, те давнє гасло… те давнє гасло саме спливло в пам'яті».