Розділ «Вовки Кальї ОПІР 19»

Едді переконала його чесність. Він анітрохи не виправдовувався.

— До того ж ще десять років, і вона вмре. Хай допомагає, поки ще здатна на це. Залія теж так вважає.

— Добре, але чому ти не можеш припрягти Енді, бодай на годину-дві? Я впевнений, робота пішла б швидше. Ви всі, фермери з малих угідь, могли б використовувати його по черзі. Вам це ніколи не спадало на думку? Він міг би орати вам поля, копати криниці, піднімати балки, і все це самотужки. Навіть на бульбі й підливці зекономили б. — Він знову поплескав Тіана по плечі. — Думаю, ви б точно були не від того.

Губи Тіана здригнулися.

— Про таке можна тільки помріяти.

— Не працює? Чи це він не хоче працювати?

— Дещо він погоджується робити, але не орати поля і не копати криниці. Коли його просиш про це, він у відповідь просить сказати пароль. Коли ти не називаєш пароля, він питає, чи хочеш ти спробувати ще раз. А тоді…

— А тоді каже, що тобі, чувак, дуже не пощастило. Через Директиву дев'ятнадцять.

— Якщо ти знав, чого тоді питаєш?

— Я знав, що він таким чином відмовчується про Вовків, бо про них я його питав. А що на все інше він так відповідає — ні, не знав.

Тіан кивнув.

— Від нього насправді більше клопоту, ніж помочі. Самі побачите, як трохи довше тут побудете. Єдине, за що ми кажемо йому спасибі, — він говорить нам, що йдуть Вовки.

В Едді на язиці крутилося спитати, за що вони йому дякують, якщо його новини насправді лише завдають їм прикрості? Звісно, цього разу новина матиме певний результат: вона щось змінить. Невже містер Ви-Познайомитеся-З-Цікавим-Незнайомцем весь цей час намагався схилити фолькен звестися на ноги й вийти на бій? Едді згадав улесливу посмішку Енді й вирішив, що подібний альтруїзм йому навряд чи властивий. Нечесно було судити людей (ба навіть роботів) за їхніми усмішками чи манерою розмовляти, але так робили всі.

А якщо замислитися, то як бути з його голосом? З його самовдоволеним голосочком, типу «я-знаю-а-ви-ні»? Чи це мені теж здається?

Найжахливіше в усьому цьому було те, що він не міг розібратися.

Сюзаннин співучий голос, супроводжуваний хихотінням дітей (і малих, і великих), привабив Едді й Тіана на заднє подвір'я будинку.

Залман тримав у руках один кінець мотузки, схожої на налигач, другий кінець був у Тії. Вони звільна, великими петлями крутили мотузку, розплившись у широких, до вух, усмішках, а Сюзанна сиділа на землі й читала віршика для скакалки, який Едді невиразно пам'ятав з дитинства. Залія і її четверо старших дітей стрибали в унісон. Їхнє волосся підстрибувало й опускалося разом з ними. Малий Аарон стояв поряд, і його підгузок провисав уже мало не до колін. Він широко усміхався від щастя і крутив замурзаним кулачком, повторюючи рухи мотузки.

— «Пінкі Попер ґвалт зчинив! Цей хлопчисько знахабнів! Він підкрався, раз-два-три, до дівчаток з-за спини!» Швидше, Залмане! Швидше, Тіє! Хай стрибають!

Тія одразу ж стала крутити швидше, а за мить і Залман наздогнав її темп. Вочевидь, це було йому до снаги. Сміючись, Сюзанна почала рахувати швидше.

— «Пінкі Попер фанфарон. І поцупив медальйон! І чотири, п'ять-шість-сім, поганючий він зовсім!» Заліє, я вже бачу твої коліна! Швидше, люди! Швидше!