Розділ «Вовки Кальї ОПІР 19»

Четверо двійнят скакали, як воланчики. Геддон затис кулаки під пахвами і відбивав чечітку. Тепер, коли молодші дітлахи вже подолали свій захват, що змушував їх ніяковіти, вони стрибали у м'якій надприродній гармонії. Здавалося, навіть їхнє волосся — і те прагнуло здійматися одночасно. Едді мимохіть згадав двійнят Тейвері, в яких однаковим було навіть ластовиння.

— «Пінкі… Пінкі Попер…» — і вона спинилася. — Едді, виручай! Я далі не пам'ятаю!

— Народ, крутіть швидше, — сказав Едді велетням, які обертали мотузку. Вони послухалися (Тія розреготалася у вечірнє небо). Едді прикинув на око розмах мотузки, що здіймалася й опускалася на рівні колін, визначаючи час, коли вона опиниться ближче до землі. Він поклав руку на руків'я стрільцевого револьвера, щоб не випав з кобури.

— Едді Дін, ти не зможеш! — сміючись, закричала Сюзанна.

Але наступного разу, коли мотузка злетіла в повітря, він зміг: стрибнув між Геддою та її матір'ю, обличчям до Залії, розпашілої і спітнілої, та злагоджено застрибав разом. Останні рядки, що збереглися в його пам'яті, Едді промовив у темпі аукціоніста на сільському ярмарку, щоб не збитися з ритму. Лише пізніше він збагнув, що переінакшив ім'я поганого хлопчика, викрививши його суто на бруклінський взірець.

— «Піґґі Пекер вкрав у Клари і намисто, і корали. Я його підстережу, взимку раків покажу». Швидше! Крутіть!

Мотузка закрутилася так швидко, що тепер мигтіла в повітрі. Світ стрибав угору-вниз, як на невидимій пружинній ходулі, й у цьому мареві Едді побачив старого з рідким пухнастим волоссям, що, як їжак з нори, виповз на ґанок, постукуючи ціпком із залізного дерева. «Здоров, діду», — подумав він, а потім на якийсь час викинув старого з голови. Все, чого йому хотілося тієї миті, — протриматися якнайдовше і не стати тим, хто перепинить рух мотузки. Малим він завжди обожнював стрибати на скакалці й завжди обурювався про себе, що з нею довелося розпрощатися, щойно він пішов до початкової школи, бо, мовляв, це дівчача гра і якщо не хочеш бути сестричкою, тобі до неї зась. Пізніше, на фізкультурі в старших класах, він знову на короткий час повернув собі радощі скакалки. Але ще ніколи це не було так приємно, як зараз. Неначе він знайшов (чи віднайшов) якусь практичну магію, що пов'язувала їхні з Сюзанною нью-йоркські життя з цим, іншим життям, без жодних чарівних дверей, кришталевих куль чи тодешу. Він засміявся, як божевільний, і почав схрещувати ноги ножицями. За мить Залія Джефордс уже робила те саме, копіюючи кожен його стрибок. То було так само приємно, як і танець рису. А може, навіть приємніше, бо тут вони стрибали в унісон.

Для Сюзанни в цьому теж була якась магія, і з усіх див, що чекали на них попереду чи були позаду, ці кілька миттєвостей на задньому подвір'ї в Джефордсів завжди були оповиті якимось особливим флером. Там не двоє людей стрибали в тандемі, і навіть не четверо, а шестеро, тоді як двоє ідіотів з усмішками до вух крутили мотузку так швидко, як тільки їм дозволяли руки-брили.

Розсміявшись, Тіан тупнув шорбутсом і закричав:

— Ото забава! Холєра ясна!

А дід на ґанку зайшовся іржаво-рипучим реготом, і Сюзанна подумала, що давненько він уже не діставав цього сміху з шафи, де той лежав, густо пересипаний нафталіновими кульками.

Ще п'ять секунд чари тривали. Скакалка оберталася так швидко, що око не могло за нею встежити. Тільки свист у повітрі і вказував на місце її перебування. Шестеро у цьому вирі — від Едді, найвищого, який стрибав ближче до Залмана, до пухкого і маленького Лаймана біля Тії — здіймалися й опускалися, як поршні в якійсь машині.

Потім мотузка зачепилася за чиюсь п'яту — Сюзанні здалося, що то був Залман, але згодом провину візьмуть на себе усі, щоб нікому не було прикро, — і всі попадали на землю, відсапуючись і регочучи. Едді, хапаючись за груди, піймав на собі Сюзаннин погляд:

— У мене зараз серце відмовить, люба, дзвони дев'ять-один-один.

На руках вона дісталася того місця, де він лежав, і нахилилася його поцілувати.

— Ні, не відмовить, — сказала вона. — А моє серце вже точно тобі не відмовить, Едді Дін. Я люблю тебе.

Лежачи на землі, він дивився на неї пильно й серйозно. Він знав, що навіть найсильніше її кохання до нього не зрівняється з тією величезною любов'ю, що її він плекав до неї. І, як завжди, коли він замислювався над такими речами, з'явилося передчуття, що ка не на їхньому боці, що їхні стосунки завершаться погано.

Якщо так, тоді твоє завдання, Едді Дін, зробити так, щоб вони були якнайкращими, поки ще є час. Ти впораєшся з цим, Едді?

— З превеликою втіхою, — промовив він уголос.

Вона здивовано звела брови.